15

Зала засідань, що ще годину тому була затишним місцем для інтриг, тепер здавалася холодною печерою. Запах дорогого воску витіснив сморід кінського поту, запеклої крові та дорожнього пилу, що приніс із собою гонець.

Варіус виглядав жалюгідно. Його розкішний халат, накинутий поспіхом, розхристався, відкриваючи худі, тремтячі ноги. Він нагадував рибу, витягнуту з води — рот беззвучно відкривався, ловлячи повітря, поки Кастелан поруч із ним намагався заховати за спиною тремтячі руки.

— Ви не розумієте... — пролепетав Горн, і звук його голосу був схожий на писк миші під чоботом. — Мої північні сховища... Там зерно на три роки! Моє золото...

— Ваше золото тепер коштує не дорожче за той щебінь, по якому крокує армія Керну, — відрізав Соррен. Він стояв поруч із Еліс, і його постать здавалася вилитою з того ж чавуну, що й гармати на стінах. — Якщо ми не зупинимо їх на Стіксі, ваші золоті злитки стануть для вас надгробками.

Еліс дивилася на них усіх, і в її свідомості щось клацнуло. Вона згадала Маргариту, Сесілію, Софію. Згадала їхні страхи перед шлюбом. Тепер ці страхи здавалися майже милими порівняно з тим, що насувалося з півночі. Але вона також згадала свою обіцянку: «Я буду вашим щитом».

— Досить! — голос Еліс розітнув паніку, як ніж — гниле яблуко.

Вона зробила крок до Варіуса. Міністр опустив очі, не витримавши її погляду — прямого, не по-дитячому зосередженого. В ньому більше не було провини чи запитання. Був наказ.

— Пане Варіус, ви так хотіли, щоб я була «обличчям Астеру»? — промовила вона тихо, але так, що кожен у залі почув. — Ось воно. Дивіться на нього. Я не здригнуся. І ви теж. Якщо ви спробуєте втекти — я оголошу вас зрадником корони особисто. Горне, кожна монета зі скарбниці йде на найманців та залізо. Кастелане, відчиняйте арсенали.

Андромаха, яка до цього стояла нерухомо, наче статуя богині помсти, повільно підійшла до Еліс ззаду. Її холодна рука лягла на плече дівчинки. Це не було обіймою — це було клеймуванням.

«Ти чуєш це, Еліс?» — знову пролунав голос Богині в її голові, але тепер він не був крижаним. У ньому звучало щось схоже на задоволення хижака, який побачив, як його вовченя вперше випустило кігті. «Валтар веде своїх псів. Він відчуває запах твоєї крові. Вона пахне моїм Астером. Навчися любити цей запах, бо тепер це твій єдиний аромат на довгі роки».

— Соррене, веди її до вікна, — вголос наказала Андромаха.

Соррен підійшов до Еліс і обережно підштовхнув її до високого балкона. Вони вийшли у нічне повітря. Далеко на півночі, за межами міських вогнів, де небо зазвичай було чорним як оксамит, тепер пульсувало щось інше. Не дим від пожеж, не заграва сонця. Це було тьмяне, багряне сяйво, наче сама земля там стікала кров'ю.

— Це він, — прошепотів Соррен, і його рука на руків'ї меча стиснулася так, що шкіра на пальцях побіліла. — Валтар. Його армія не спить, не їсть і не знає втоми. Вони — потік розплавленого заліза.

Еліс вхопилася за холодні бильця балкона. Вона дивилася на це багряне марево і раптом зрозуміла: той світ чаювань, мережива та дитячих розмов про шлюб помер цієї хвилини.

— Ти бачиш це, Еліс? — Андромаха підійшла з іншого боку. — Він уже бачить тебе. Він дивиться крізь тисячі очей своїх солдатів. Він хоче випалити твій Астер до попелу. Що ти скажеш йому, Королево?

Еліс підняла голову. Її обличчя, освітлене далекою вогненною загравою, здавалося витесаним із білого мармуру.

— Я скажу йому, що в моєму Астері є те, чого він ніколи не зможе взяти силою, — промовила вона, дивлячись прямо в багряне марево. — У нас є дім. А у нього — тільки порожнеча.

Андромаха ледь помітно всміхнулася — це була страшна, хижа посмішка. 

Місто прокинулося не від дзвонів до заутрені, а від різкого, безперервного биття на сполох. Звук металу об метал розривав ранковий туман, наче лезо — стару тканину. Столиця Астеру, що звикла до м'якого шепоту інтриг та шурхоту шовкових суконь, раптом перетворилася на розворочений мурашник.

Еліс стояла на відкритій галереї палацу, вчепившись пальцями в холодний мармур перил. Звідси місто здавалося живим організмом, який охопила лихоманка. Мирна течія життя змінилася військовим маршем.

— Виводьте ополчення на стіни! — голос Соррена долітав знизу, важкий і владний, перекриваючи гуркіт возів. — Кожне корито має бути наповнене водою, кожна бочка — смолою! Живо, ворушіться, якщо не хочете засмажитися живцем!

Гвардійці в повному обладунку перекривали головні площі. Чути було іржання наляканих коней, брязкання важкого заліза та сухі, короткі команди сотників. Еліс бачила, як знімають золочені вивіски з лавок, як забивають вікна дошками, перетворюючи затишні крамниці на похмурі доти.

Люди виходили на вулиці з обличчями кольору мокрого попелу. Жінки збирали дітей у вузлики, чоловіки хапалися за іржаві списи, сокири для м’яса чи просто важкі дубові дрючки. Столиця готувалася стати фортецею, але вона пахла страхом — гострим і нудотним, як запах свіжої сосни на свіжій могилі. Кожен удар молота по міських воротах відлунював у грудях Еліс, нагадуючи, що час стрімко витікає, як кров із відкритої рани.

Гуркіт міста за вікном ставав дедалі нестерпнішим, але всередині палацу панувала інша, ще більш болюча тиша. Еліс відвернулася від галереї і повільно пішла до своїх покоїв. Кожен крок віддавався в її скронях. Вона пройшла повз дзеркало в коридорі й на мить завмерла: її власне відображення здалося їй чужим. Бліда дівчинка в розкішній сукні виглядала як випадкова гостя на власному похороні.

Вона штовхнула важкі дубові двері вітальні, сподіваючись знайти там хоч краплю звичного спокою, але замість цього потрапила в епіцентр іншої бурі — бурі людського відчаю, що засіла в шовкових складках та мереживі її фрейлін.

У дівочій вітальні святкова атмосфера минулих днів розбилася на друзки. Тут пахло не персиками, а липким потом і дешевим заспокійливим відваром Марти.

Сесілія сиділа в кутку на підлозі, обхопивши себе руками, і її зуби дрібно цокотіли, вибиваючи дріб об край мідного кубка. Софія лежала на софі, заплющивши очі; її обличчя було таким блідим, що вона здавалася померлою. Найменша, Лілі, просто плакала, сховавши обличчя в оксамитову подушку, яка вже наскрізь промокла від сліз.