14

Зала для танців була наповнена важким, вологим повітрям. Сонце, що пробивалося крізь високі вікна, висвітлювало мільярди порошинок, які кружляли в ритмі нечутної музики. П’ять дівчаток, затягнутих у корсети, намагалися втримати рівновагу на витягнутих носочках. Підлога, натерта воском до дзеркального блиску, відбивала їхні зосереджені, спітнілі обличчя.

Аманда ходила між ними, наче метроном. Від неї пахло різким оцтом і ледь відчутно — валеріаною, яку вона випила зранку, щоб руки не так сильно тремтіли.

— Плечі нижче, Сесіліє. Ти не несеш на собі коромисло, ти несеш гідність роду Кастеланів, — голос Аманди був сухим, але в ньому не було вчорашньої істерики. Вона зшила себе докупи, затягнула свою пам'ять у такий же тугий корсет, як і ці дівчатка.

Андромаха застигла біля великого дзеркала в позолоченій рамі. Вона не втручалася, але її присутність відчувалася як фізичний тиск — наче в залі раптом стало менше повітря. Богиня не дивилася на фрейлін. Її сріблясті зіниці були прикуті до відображення Аманди.

Раптом важкі двері зали прочинилися. У щілину заглянув Соррен. Він не ввійшов повністю — лише на мить зупинився, щоб перевірити, чи все спокійно. Його обладунок коротко брякнув, порушивши тишу.

Андромаха помітила це миттєво. Вона побачила, як спина Аманди, що була рівною, як натягнута струна, на частку секунди розслабилася. Це не була помилка в етикеті. Це був біологічний відгук. Погляд Аманди мимоволі ковзнув до дверей, і в ньому спалахнуло щось, чого Богиня раніше не бачила — дивне, м’яке світло, яке розгладило зморшку між її бровами.

Соррен кивнув і зник у коридорі, але відлуння його присутності залишилося в кімнаті. Аманда змінила траєкторію свого руху, і тепер у кожному її жесті з'явилася дивна плавність.

«Теплота», — згадала Андромаха слово, яке вжив Соррен на балконі. Богиня підійшла ближче до дзеркала, намагаючись знайти це відчуття в собі, але бачила лише холодний блиск скла.

— Ваша Величносте, — Аманда обернулася до Еліс, яка сиділа на низькому стільчику. Голос наставниці став на тон вищим. — Спробуйте пройтися разом із Сесілією. Покажіть їй, що таке королівський крок.

Андромаха продовжувала спостерігати. Їй було цікаво: чому руїна жінки, яку вчора розривав біль, сьогодні розквітає лише від звуку кроків старого солдата? Це був механізм, який не вписувався в «право сильного». Це була сила іншого порядку — невидима, липка і, на думку Богині, надзвичайно небезпечна для тих, хто має правити.

— Продовжуй, Амандо, — тихо промовила Андромаха, і від її голосу на дзеркалі з'явилася тонка паморозь. — Мені цікаво подивитися, на що ще здатна твоя «теплота» в цьому домі з льоду.

По обіді веранда палацу перетворилася на тиху оазу, де пахло стиглими персиками та розігрітим деревом. Сонце вже не палило, а м’яко лягало на стіл, висвітлюючи кришталеві вази з лимонадом, у якому плавали шматочки льоду й листя м’яти. Дівчатка сиділи навколо Еліс, насолоджуючись рідкісною хвилиною без нагляду Аманди.

Маргарита Горн ліниво гортала товстий каталог ювелірних виробів, її пальці в тонких мереживних рукавичках затримувалися на зображеннях важких діадем. Лілі, насупившись від зосередженості, намагалася вишити на п'яльцях квітку, але нитка раз у раз плуталася, залишаючи на полотні неохайні вузли.

Раптом Беатріса, яка весь цей час ретельно вирівнювала край своєї серветки, підняла очі. Її погляд був серйозним, майже суворим.

— Ваша Величносте, — промовила вона, і звук її голосу змусив Лілі здригнутися. — А ви вже думали, якого Короля ви обрали б для Астеру?

Тиша, що запала після цього питання, була такою густою, що стало чути, як велика бджола б’ється об скляний глечик, намагаючись дістатися цукру. Еліс завмерла, тримаючи біля рота цукрове печиво. Вона повільно опустила руку.

— Мені всього десять, Беатрісо, — буркнула Еліс, намагаючись повернути розмову в звичне річище. — Навіщо мені Король? У мене є Соррен, щоб захищати двері, і міністри, щоб писати папери. Король — це просто ще одна людина, яка буде вчити мене правильно тримати виделку.

Маргарита Горн відклала каталог. В її очах спалахнув недитячий, гострий розрахунок. — Соррен — це лише сталь, Еліс. А міністри... вони чекають, поки ви зробите помилку. Мій дядько каже, що шлюб — це єдиний спосіб втримати престол, коли ти жінка.

Вона нахилилася ближче, і від неї пахнуло важкими парфумами з нотками мускусу. — Сесілія вже обіцяна сину графа де Варта, — Маргарита кивнула на Сесілію, яка раптом сильно зблідла. — Вона бачила його лише на портреті, і він там схожий на переляканого кролика. А Софія... — її голос став тихішим, — її батько вже торгується з герцогом з Півночі. Кажуть, той герцог такий старий, що засинає під час обіду, але він має золоті копальні.

— Я не хочу заміж, — Софія вчепилася в поділ своєї сукні так міцно, що тканина затріщала. — Я хочу, щоб мене просто залишили в спокої. Я хочу додому, до своїх книжок.

— У нашому стані «спокій» не продається, Софіє, — сухо зауважила Беатріса, знову розправляючи спідницю. — Король — це не людина, це щит. Еліс, ви маєте обрати когось сильного. Когось, хто змусить Варіуса кланятися нижче.

Еліс дивилася на своїх подруг і бачила не дівчаток, а маленьких дорослих, яких уже встигли навчити ціні їхньої краси та походження. Кожен рух Маргарити, кожен страх Софії — усе це було частиною великого торгу.

— Я не хочу бути щитом, за яким хтось ховається, — тихо сказала Еліс, відкладаючи печиво. Воно раптом здалося їй смаком схожим на пісок. — І я не хочу, щоб моє життя було частиною чийогось боргу.

Дівчатка мовчали, дивлячись на свою маленьку королеву.

Еліс не могла більше виносити цю задушливу розмову про "щити" та "золоті копальні". Слова дівчат липли до шкіри, наче гарячий пил. Вона підхопилася, залишивши недопитий лимонад, і майже вибігла з веранди. Їй потрібно було туди, де повітря пахло не парфумами, а чимось чесним — борошном, димом і старою овчиною. Вона знала лише одне таке місце.