13

Коридори палацу вночі пахли вогкістю та згорілим ґнотом. Аманда йшла до покоїв Марти, притискаючи руки до грудей. Під її тонкими пальцями серце калатало, як спійманий горобець. Щоразу, коли вона заплющувала очі, вона відчувала не шовк нічної сорочки, а грубу мішковину, запах дешевого сивушного перегару та важкі, брудні тіла заколотників, які в ту ніч брали її прямо на мармуровій підлозі вестибюля. Вона все ще чула їхній регіт, що змішувався зі звуком уламків кришталю.

Марта відчинила двері миттєво, наче чекала. У її кімнаті пахло сушеною м'ятою та пилом. 

— Знову? — тихо запитала стара, навіть не запалюючи свічки. 

— Дай мені щось міцніше, Марто. Ті трави, що ти давала вчора... вони не заглушають криків. Я прокидаюся, і мені здається, що в моїх покоях досі стоїть той чоловік із залізним зубом. Я відчуваю його руки на своїй шиї.

Марта мовчки почала порпатися в мішечках. 

— У цьому палаці стіни мають пам'ять, люба. Вони пам'ятають кожен стогін. Пий це маленькими ковтками. Це не принесе сну, але це принесе забуття.

Аманда взяла склянку. Її пальці тремтіли так, що рідина ледь не вихлюпнулася на підлогу. Вона не подякувала. Вона просто розвернулася і вийшла в темряву коридору, притискаючи склянку до себе, наче це був єдиний захист від світу.

Біля дверей своїх покоїв Аманда завмерла. Там, прямо в густій тіні, стояла Андромаха. Вона не світилася, не робила пафосних жестів — вона просто була частиною темряви. Від неї пахло озоном, але Аманді здалося, що це запах грози, яка от-от спопелить цей замок.

— Вони розм’якли, — промовила Богиня. Її голос був позбавлений будь-якої модуляції. — Твій почет. Твої дівчатка плачуть у подушки, замість того, щоб гартувати волю. Ти готова вчити їх суворіше, Амандо? Мені не потрібні виховані леді. Мені потрібна зброя, вдягнена в шовк.

Аманда зупинилася. Вона відчула, як усередині неї щось обривається. Страх, який вона придушувала місяцями, раптом перетворився на пекучу, некеровану лють.

— Суворіше?! — вона майже вигукнула це, і склянка з відваром випала з її рук, розбившись об камінь. — Ви бачили Софію? Ви бачили, як вона дрижить? У цьому палаці взагалі не можна жити жінкам! Ви хочете зробити з них «зброю», а цей світ уже зробив із нас товар! Ви знаєте, що вони робили зі мною в ту ніч, поки ви спостерігали за зорями? Вони розривали мене на частини, Андромахо! Вони плювали в моє обличчя і сміялися, бо я — ніхто без свого титулу. Цей замок руйнує нас. Він висмоктує життя, залишаючи лише оболонки, які вміють правильно робити реверанс. Ідіть до біса зі своєю «суворістю»! Дайте їм хоча б дихати!

Аманда впала на коліна прямо на уламки скла, закриваючи обличчя руками. Її плечі здригалися від судомного, некрасивого плачу.

Андромаха дивилася на жінку зверху вниз із холодним нерозумінням, наче на зламаний механізм. Але з кінця коридору почулися важкі кроки. Соррен вийшов на світло єдиного смолоскипа. Його нагрудник тьмяно блиснув.

Богиня кинула на нього один погляд і, не промовивши ні слова, розчинилася в темряві, наче її ніколи й не було.

Соррен підійшов до Аманди. Він не став нічого питати. Він просто опустився поруч на брудну підлогу і міцно, майже до хрусту кісток, обійняв її. Його металеві рукавиці були холодними, але самі руки під ними давали ту саму «соціальну інтимність», якої їй бракувало.

— Тихо, — буркнув він, дозволяючи їй плакати в свій шкіряний піджак. — Вона не розуміє. Вона ніколи не зрозуміє.

— Соррене... — Аманда вхопилася за його плащ. — Я так сумую за Максиміліаном. Він був єдиним, хто бачив у мені людину, а не «фрейліну». Якби він був тут... він би забрав мене звідси. Він би не дозволив їм торкатися мене. Чому всі, хто любить, помирають, а ми залишаємося гнити в цьому золоті?

Соррен мовчав. Він лише сильніше притис її до себе, дивлячись у порожнечу коридору. Він знав, що Максиміліан не прийде. Він знав, що Астер — це клітка, де виживають лише ті, у кого замість серця камінь.

Андромаха стояла на високому балконі, підставивши обличчя нічному вітру. Вітер не приносив їй полегшення — він приносив запахи міста: дим, піт, нечистоти. Вона не розуміла, чому слова Аманди викликали в неї такий дивний дискомфорт.

— Неповага, — прошепотіла вона. — Вона підвищила голос на прояв вічності. Вона звинуватила світ у своїй слабкості.

Богиня дивилася на свої руки. Вона вирішила, що Аманда має бути покарана. Не фізично — це занадто просто. Треба забрати в неї щось цінне. Щось, що тримає її в цьому житті. Можливо, спогад про того самого Максиміліана? Або останню річ, що залишилася від її дому? Андромаха відчула легке збудження від думки про те, як вона стиратиме залишки людяності з цієї жінки. Для Богині це було не зло — це була корекція «бракованого інструменту».

— Вона не хотіла образити вас, — Соррен увійшов на балкон, не чекаючи дозволу. Він виглядав ще старішим у місячному світлі. — Я прийшов вибачитися за неї. І за Еліс. І за кожну жінку в цьому замку.

Андромаха повернулася до нього. 

— Вона істерила, Соррене. Вона говорила про «насилля», наче це щось, що змінює закони всесвіту. Чому ви, смертні, так зациклюєтеся на болю тіла? Тіло — це лише одяг. Він зношується. Його рвуть. Це право сильного — робити з ним те, що заманеться.

— Для вас це «право сильного», — Соррен підійшов ближче, дивлячись Богині в очі. — А для неї це була крадіжка її душі. Жінки в нашому світі не просто втрачають цноту чи кров. Вони втрачають право на власне «я». Коли ті заколотники брали її, вони стирали Аманду як особистість. Вони перетворювали її на предмет. Ви не знаєте, що таке сором, Андромахо. Ви не знаєте, як це — коли ти не можеш змити з себе відчуття чужих рук навіть через роки.

Андромаха нахилила голову набік. Її очі блиснули тьмяним сріблом. 

— Дивно, — промовила вона. — Ви називаєте це «насиллям». А ми, Боги, називаємо це актом творіння або руйнування. Ми беремо те, що хочемо. Ми входимо в життя смертних, не питаючи дозволу. Весь цей світ побудований на тому, що сильний бере те, що належить слабкому. Твій Астер стоїть на кістках тих, хто не зміг захиститися. Чому я маю жаліти жінку за те, що вона підкорилася закону природи?