12

Вечір у дівочій спальні був задушливим. Запах розігрітого воску змішувався з ароматом важких жасминових парфумів, які Маргарита розлила на свій столик. Еліс сиділа на ліжку, спостерігаючи, як Аманда розчісує волосся Лілі. Найменша фрейліна совалася, дригаючи ногами в білих панчохах.

Сесілія сиділа на підлозі, розбираючи скриню з мереживом. Її пальці рухалися швидко, впевнено. — Мій батько каже, що в Астері скоро не залишиться майстринь, які вміють плести такий візерунок, — вона підняла тонку смужку, схожу на павутиння. — Усі йдуть працювати на ткацькі фабрики. Там платять сріблом щотижня.

— Срібло — це брудно, — кинула Маргарита, не відриваючись від дзеркала. Вона ретельно витирала обличчя від пудри, і під білим шаром проступила почервоніла, подразнена шкіра. — Мій дядько каже, що справжня велич не потребує звіту про монети.

Маргарита раптом завмерла і подивилася на Еліс через відображення. Її погляд був гострим, але в ньому читалася не тільки заздрість, а й виснаження. — Ваша Величносте, а ви знаєте, що Сесілія цілу ніч плакала перед приїздом? — Маргарита тонко всміхнулася, і ця посмішка була схожа на залом на папері. — Боялася, що ви накажете її висікти, якщо вона неправильно зіграє на лютні.

Сесілія спалахнула, низько нахиляючи голову над мереживом. — Це неправда, — прошепотіла вона.

— Правда, — Маргарита різко розвернулася. Її шовкова нічна сорочка зашелестіла, як луска змії. — Ми всі боїмося. Тільки Софія боїться мовчки, а Беатріса — за протоколом. А ви, Еліс? Вам не страшно спати в кімнаті, де у кутку стоїть Смерть?

Еліс відчула, як підковдра під її пальцями стала вологою від поту. У кутку справді було темно, але Андромахи там не було — вона пішла в сад. Проте її тінь залишилася в кожній складці штор.

— Вона не стоїть у кутку, — Еліс підтягнула коліна до підборіддя. — Вона просто дивиться.

— У мене від її погляду живіт болить, — раптом вставила Лілі, вириваючись із рук Аманди. — Можна я буду спати з краю? Там ближче до дверей.

— Лілі, не будь дурепою, — Беатріса, яка вже лежала в ліжку з прямою спиною, навіть не розплющила очей. — Ми в палаці. Тут страх — це частина етикету.

Світло згасло. Залишився тільки слабкий відблиск місяця на золотих китицях балдахіна. У кімнаті стало чути, як важко дихає Софія — дівчинка так і не змогла розслабитися, лежачи на занадто м’якому матраці.

— Еліс? — голос Маргарити пролунав зовсім поруч. Вона перебралася на край ліжка королеви. Від неї пахло чимось лікарським — мабуть, маззю для обличчя. Вона більше не здавалася «холодною». Тепер вона здавалася голодною.

— Кажуть, ваш батько помер швидко, — прошепотіла Маргарита. — Мій дядько Горн каже, що це була милість. Але я думаю, він бреше. Він завжди бреше, коли хоче здаватися добрим. Ви бачили, як він дивиться на ваші прикраси? Він рахує їх, навіть коли ви розмовляєте про погоду.

Еліс мовчала. Вона відчувала лікоть Маргарити поруч зі своїм. — Він міністр фінансів, — нарешті відповіла вона. — Це його робота — рахувати.

— Він рахує моє життя теж, — Маргарита раптом вхопилася за руку Еліс. Її долоня була гарячою, липкою від крему. — Якщо я не буду знати, що ви їсте на сніданок і про що шепочетеся з вчителем, він видасть мене заміж за старого лорда з півночі. У того лорда пальці в гноївках, і він смердить сирою рибою.

Маргарита здригнулася. Вона не шукала співчуття, вона викладала факти, як Варіус на засіданні. — Ви думаєте, я вам заздрю? Так. Я заздрю, що ви можете наказати нам піти геть. Я заздрю, що у вас є Андромаха, яка може вбити будь-кого, хто до вас доторкнеться. А у мене є тільки дядько Горн і його списки приданого.

Еліс відчула, як цей «гачок», про який казала Богиня, зачепився за її серце. Це не була таємниця про зерно чи золото. Це була таємниця про дівчинку, яку продають по шматочках.

— Я не можу наказати йому, — тихо сказала Еліс. — Він теж мій тюремник.

— Тоді давайте будемо в’язнями разом, — Маргарита відпустила її руку і лягла на спину. — Тільки не кажіть Сесілії. Вона занадто хороша. Такі, як вона, ламаються першими, коли двері камери відчиняються.

Ніч нарешті стала прохолодною. Маргарита пішла до свого ліжка, залишивши на ковдрі Еліс жирний слід від мазі. Дівчинка лежала, дивлячись у стелю, і слухала, як за дверима Соррен міняє варту. Його обладунок коротко брякнув — один залізний звук у світі шовку та шепоту. Політика прийшла в її ліжко під виглядом дівчачих страхів, і тепер Еліс знала: Маргарита не просто шпигунка. Вона — поранений звір, який кусатиметься, щоб не опинитися в руках «лорда з півночі».

Ранок увірвався в покої не прохолодою, а запахом гарячого заліза та вологих простирадл. Сонце, затягнуте жовтим серпанком міського смогу, ледь пробивалося крізь шпарини між шторами. Соррен уже стояв на варті; було чути, як він короткими реченнями віддає накази гвардійцям, і його голос, хрипкий і буденний, здавався єдиною реальною річчю в цьому світі шовкових стрічок.

Мала вітальня перетворилася на навчальний клас. Аманда, затягнута в сувору сукну кольору сухої крові, ходила перед шеренгою дівчат. У руках вона тримала тонку вербову різку — не для ударів, а для того, щоб вказувати на неправильний нахил голови чи криву складку на спідниці.

Від Аманди пахло міцним чаєм і оцтом, яким вона виводила плями.

— Ви — тінь Королеви, — чеканила Аманда, зупиняючись перед Софією. — Ви не маєте права пахнути сильніше за неї. Ви не маєте права сміятися гучніше за неї. Софіє, спину! Ти не мішок із вівсом, ти фрейліна Астеру.

Софія здригнулася, випрямляючись так різко, що в неї хруснув корсет. Її обличчя було блідим, а під очима синіли тіні — нічна розмова Маргарити явно не додала їй спокою.

Еліс сиділа осторонь, біля вікна. Перед нею стояв мольберт, але сьогодні вона не малювала скелі. Вона змішувала фарби, намагаючись відтворити колір вчорашнього пліснявого хліба — огидний сіро-зелений відтінок, який ніяк не піддавався. Вона чула кожне слово Аманди, кожен сухий шелест спідниць.