11

Мала зала засідань пахла свіжим воском та квітами, але цей аромат не міг перебити кислий дух страху, що виходив від Кастелана. Варіус сяяв. Його посмішка була ідеально відрепетированою, як і реверанси п'ятьох дівчаток, що стояли шеренгою перед Еліс.

— Ваша Величносте, — Варіус вклонився, і золото на його пальцях блиснуло в промені світла. — Дозвольте представити ваших супутниць. Вони з кращих сімей Астеру і будуть вашими вірними подругами в іграх та навчанні.

Сесілія, найстарша, підняла погляд. У неї були добрі, трохи сумні очі. Вона подивилася на Еліс не як на королеву, а як на пташку в золотій клітці, і в її погляді промайнуло дивне, майже материнське співчуття. Поруч Маргарита Горн розгладжувала складку на своїй сукні з такою ретельністю, наче готувалася до дуелі. Вона дивилася на корону Еліс так, ніби та була неправильно одягнена — або просто належала не тій голові.

Андромаха застигла в тіні штор. Її присутність робила святкову атмосферу залу майже непристойною, наче труну прикрасили дитячими бантиками.

— Ви будете вивчати мови, музику та вишивання, — продовжував Варіус, викладаючи перед Еліс статут фрейлін. Його голос був сухим і практичним, як розрахунок прибутку. — Королева не повинна бути самотньою.

Коли важкі двері зачинилися за міністрами, у залі запала ніякова тиша. Тільки Соррен залишився біля входу, спершись на меч. Він дивився на дівчаток з сумом — він знав, що ці «ігри» закінчаться сльозами.

— Ваша Величносте, — першою порушила тишу Сесілія Кастелан. Вона зробила ідеальний реверанс, але її голос тремтів від справжнього хвилювання. — Мій батько казав, що ви дуже... серйозна правителька. Але я принесла вам стрічки. Вони з півдня, шовкові. Хочете подивитися?

Еліс мовчки витирала руки від сірої фарби, якою малювала з Андромахою. — Я не вмію заплітати стрічки, — буркнула вона. — А що ще казали ваші батьки? Що я люблю цукерки і маю підписувати все, що вони приносять?

Дівчатка перезирнулися. Маргарита Горн виступила вперед, витягнувши шию, як гусак. — Моя тітка казала, що королеві не пасує проводити весь час у майстерні чи — боже збав — на кухні, — промовила вона тонким, манірним голосом. — Ми маємо обговорювати підбор тканин для... ем... для штор у вашій спальні. Це важливо для державного престижу.

— А скіпетр... — Лілі, найменша, яка ледь діставала головою до краю столу, захоплено витріщилася на золото. — Кажуть, у нього всередині справжній череп! Це правда? Якщо його потерти, він розмовляє?

— Лілі! — Беатріса смикнула її за рукав. — Не будь такою невихованою! Ваша Величносте, вона ще не розуміє протоколу. Державна влада — це серйозно, це... це як літургія в соборі.

Еліс мимоволі всміхнулася. Крізь напудрені носики та дорослі слова пробивалася звичайна дитяча цікавість, від якої пахло життям, а не попелом.

— Він не розмовляє, — відповіла Еліс, підходячи до Лілі. — Але він важкий. Сідайте. Будемо пити чай. Тільки щоб без Варіуса. І без звітів про шахти.

Вони вмостилися за столом. Марта принесла чайник, і від нього пахло суницею — справжньою, а не тою, що малює Андромаха у видіннях. Дівчатка з полегшенням розслабили корсети, наскільки це дозволяла присутність королеви.

— А правда, що ваша наставниця може проходити крізь стіни? — поцікавилася Софія, нишком розглядаючи темну постать Андромахи в кутку. Софія весь час здригалася від кожного звуку, наче чекала удару. — У нас у маєтку кажуть, що вона п'є тіні тих, хто її не слухається.

— Вона просто вчить мене бути спокійною, — ухильно відповіла Еліс, пам’ятаючи науку Богині. — А ви... ви вмієте щось, окрім реверансів? Бо я вже втомилася від поклонів.

— Я вмію грати на лютні! — гордо заявила Сесілія. — Батько змушував вчити по шість годин на день. Він каже, що аристократка має бути прикрасою залу. Але мені більше подобається малювати коней. Тільки він не знає.

— А я вмію вишивати золотою ниткою, — додала Маргарита, косуючи на корону Еліс. — Батько каже, що це заспокоює нерви, коли в країні знову заколоти. Ви ж знаєте, як народ не любить податки...

— Давайте про сукні! — перебила Лілі, набивши рот печивом. — Ваша Величносте, а можна мені таку спідницю, як у вас? З горностаєм?

Еліс дивилася на них і вперше за довгий час відчула себе... звичайною. Вона почала розповідати Софії про те, як правильно змішувати фарби, щоб отримати колір грозового неба.

— Треба додати трохи синього, — пояснювала Еліс, жестикулюючи чайною ложкою. — Бо небо не просто сіре, воно... воно як живий камінь.

— Ви так дивно говорите, — Маргарита скривила губи в легкій усмішці, яка більше нагадувала гримасу. — «Живий камінь». Мій вчитель казав, що це просто волога в повітрі. Ви занадто багато часу проводите з наставницею. Вона вас... лякає?

Еліс замовкла. Солодкий присмак чаю миттєво змінився на знайому гіркоту. Вона відчула на собі погляд Андромахи — невидимий, але такий, що пропікає спину.

— Вона мене не лякає, — холодно відповіла Еліс. — Вона показує мені світ таким, який він є. А ви... ви бачите тільки свої стрічки.

Сесілія Кастелан помітила, як змінився тон королеви. Вона м’яко поклала свою руку на руку Еліс. Її долоня була теплою і трохи вологою. 

— Не слухайте Маргариту, Ваша Величносте. Вона завжди така... правильна. Розкажіть краще про скелі. Я теж хочу навчитися бачити в них «живий камінь».

Софія раптом впустила ложку. Метал гучно брякнув об паркет, і дівчинка мало не впала зі стільця, намагаючись її підняти. — Вибачте! Вибачте, Ваша Величносте! — вона ледь не плакала. — Батько казав... він казав, що якщо я щось розіб’ю в палаці, він мене більше не забере додому.

Соррен відійшов від дверей і підняв ложку. — Ніхто тебе не вижене за ложку, мала, — сказав він м’яко, але в його очах була лють на її батька, який так залякав дитину.

Беатріса, натомість, сиділа рівно, наче проковтнула аршин. — Державне майно потребує поваги, — зауважила вона. — Протокол каже, що...