10

У кабінеті Варіуса панувала задуха, яку не міг розігнати навіть слабкий протяг із відчиненого вікна. Сонце нещадно палило дахи Астеру, і повітря в кімнаті здавалося масним від запаху дорогого тютюну, розлитого вина та кислуватого поту міністра Кастелана. На масивному столі, заваленому пергаментами, мухи з гучним дзижчанням кружляли над тарілкою з перезрілим інжиром, який уже почав бродити.

Варіус сидів у кріслі, розслаблено відкинувшись на спинку. Його ідеально накрохмалені манжети були чистими, попри спеку, а погляд — скляним і зосередженим. Він розбирав досьє дівчат так, наче сортував туші на різниці.

— Елізабет де Варт. Чотирнадцять років, — Кастелан кинув портрет на стіл. Папір миттєво прилип до вологої плями від келиха. — Батько тримає залізні рудники на заході. Дівчина кмітлива, як лисиця. Вона не просто слухатиме — вона навчить Еліс довіряти собі таємниці, яких та не скаже навіть Соррену. Елізабет знає, коли треба посміхнутися, а коли — пустити сльозу.

Міністр фінансів Горн, що сидів навпроти, нервово хруснув суглобами пальців. Від нього тхнуло лавандовою водою, якою він намагався приховати запах страху.

— Моя донька, Сесілія, теж буде в почеті, — Горн витер піт із чола засмальцьованою хустинкою. Його голос тремтів, але в ньому відчувалася жорстокість. — Вона знає, що стоїть на кону. Якщо вона не вивідає, про що Богиня шепочеться з дитиною вночі, я сам відправлю її в монастир. Мені не потрібні зайві роти, які тільки жеруть і нічого не приносять.

Варіус повільно підняв келих із темним вином. На дні осідав осад, схожий на бруд.

— Фрейліни — це ідеальна клітка, — промовив Варіус сухо. — Кожна з них буде «найкращою подругою». Кожна принесе нам по шматочку мозаїки. Ми оточимо Еліс сміхом, плітками та шовковими стрічками так щільно, що вона забуде, як дихати без нашого дозволу.

Він зробив ковток і скривився — вино нагрілося на сонці й стало нудотним.

— Поки Андромаха малює свої скелі в порожніх залах, ми сплетемо сітку, з якої не вирватися. Дитина хоче любові? Ми дамо їй її. Але це буде любов з подвійним дном. Кастелане, простеж, щоб донька герцога Рівена теж була в списку. Її батько винен нам занадто багато срібла, щоб вона посміла мовчати.

— Буде зроблено, — буркнув Кастелан, намагаючись відігнати муху від свого обличчя. — Карети вже в’їжджають у двір. Палац пахне парфумами так сильніше, ніж стайні в базарний день.

Варіус задоволено хмикнув, дивлячись на карту Астеру, що висіла на стіні. Він бачив не королівство, а шахівницю, де кожна фігура була під наглядом.

— Готуйтеся, панове, — Варіус підвівся, поправляючи жилет. — Шоу починається. Хай дитина думає, що отримала друзів. А ми отримаємо контроль над Смертю через дитячі секрети.

Він підійшов до вікна й подивився вниз. У дворі, серед куряви та кінського гною, виходили з карет дівчата в яскравих сукнях. Вони нагадували зграю екзотичних птахів, яких привезли на забій, хоча самі вони вірили, що приїхали на свято. Варіус усміхнувся — ця ілюзія коштувала йому дуже дорого, і він не збирався її втрачати.

Варіус зачинив вікно, відсікаючи шум карет і солодкуватий запах кінського поту, що піднімався з двору. У кабінеті знову запала задуха, але тепер вона здавалася міністрам комфортною — це була атмосфера їхньої спільної таємниці. Вони розійшлися, залишаючи на столі відбитки жирних пальців та липкі плями від вина.

А поверхом вище, у покоях королеви, повітря було іншим. Воно не пахло ні тютюном, ні їжею. Там стояв специфічний аромат лляної олії, розчинника та холодного каменю. Еліс сиділа на низькому стільчику, спостерігаючи, як пензель у руках Богині залишає на полотні темні, майже чорні шрами.

У покоях панувала тиша, яку можна було розрізати ножем. Андромаха відклала пензель. На її довгих пальцях не було жодної плями фарби, хоча на полотні скелі Астеру здавалися розчавленими під вагою хмар. Богиня повільно витерла руки об білу ганчірку, і цей рух виглядав так, наче вона витирає кров із кинджала.

— Сьогодні ми поговоримо про дзеркала, Еліс, — почала Богиня, не обертаючись. — Твій вчитель хоче, щоб ти мала друзів. Міністри хочуть, щоб ти мала «своїх» людей. А я хочу, щоб ти зрозуміла: у королеви немає обличчя. У неї є лише відображення, які вона дозволяє бачити іншим.

Соррен, що стояв біля дверей, нахмурився. Він важко сперся на одвірок; від нього пахло залізом, старими бинтами та втомою людини, яка надто довго не знімала обладунок.

— Ви знову забираєте в неї дитинство, Андромахо, — голос Соррена був хрипким. — Людині потрібна опора. Самотність на троні божевільна. Вона просто згорить у цій порожнечі, якщо в неї не буде жодної живої душі поруч.

— Самотність на троні — це безпека, Соррене, — Андромаха нарешті повернулася. Її постать у напівтемряві здавалася непропорційно довгою. — Кожна людина, яку ти називаєш «другом», — це мотузка, за яку тебе можна підвісити. Кожна прихильність — це ціна, яку твій ворог обов'язково заплатить за твою голову. А твоя «жива душа» завтра стане розмінною монетою в торгах за регентство.

Богиня підійшла до Еліс і взяла її за підборіддя. Її пальці були сухими й крижаними. Дівчинка здригнулася, відчувши цей холод, що проникав крізь шкіру до самих зубів.

— Твоє обличчя має бути дзеркалом, — Андромаха примусила Еліс дивитися прямо в порожнечу своїх очей. — Коли вони дивляться на тебе, вони мають бачити те, що хочуть бачити. Свій страх. Свої надії. Свою вірність. Але вони ніколи не повинні бачити тебе.

Еліс мовчки дивилася на наставницю. Лялька з відірваним вухом вислизнула з її рук і впала на підлогу, але дівчинка навіть не змигнула. Вона вчилася тримати спину так, як вчила Богиня — наче в хребет їй вставили залізний стрижень.

— Пам'ятай, маленька нащадка, — Андромаха відпустила її підборіддя, залишивши на блідій шкірі ледь помітні червоні сліди. — Дзеркало нічого не відчуває, коли його намагаються розбити. Воно просто відображає удар.