9

Ранок не був величним. Сонце застрягло в хмарах пилу над Астером, і в покоях Еліс пахло задухою та кислим молоком, яке Марта забула прибрати. Еліс прокинулася від різкого звуку: Андромаха одним рухом відсунула штору. Залізне кільце з брязкотом вдарилося об карниз.

— Вставай, — голос Богині був сухим, як тріск сухої гілки. — Сонце вже випило росу. Ти запізнюєшся на свій перший урок.

Еліс розгублено сіла на ліжку. Сорочка прилипла до лопаток, волосся сплуталося. — Де Марта? Мені треба вмитися... і сукню... — дівчинка шмигнула носом, озираючись на порожні кути кімнати.

— Марта спить. — Андромаха підійшла до столу, де лежала корона. Вона підняла її двома пальцями за один зуб і покрутила перед собою. Золото тьмяно блиснуло. — Ти сама застебнеш свої ґудзики, «Величність». Корона не має рук. Одягайся. Смерть не чекає, поки тобі принесуть рушник.

Еліс червоніла від сорому й безпорадності. Її пальці плуталися в шнурівці, зуби стискалися від злості на власну немічність. Андромаха спостерігала за цим із крижаним спокоєм, наче дивилася, як мураха намагається перетягнути завелику крихту.

Коли вони вийшли в коридор, Соррен уже чекав. Він виглядав хворим: обличчя сіре, сорочка на боці знову вкрилася бурою плямою крові.

— Куди ви її тягнете? — Соррен перегородив шлях. Від нього пахло потом і старою шкірою. — Їй треба поснідати. У неї через годину рада міністрів.

— Ми якраз ідемо дивитися на «сніданок», вчителю, — Андромаха навіть не сповільнила крок. — Твоя історія в книжках занадто чиста. Еліс пора відчути смак справжнього Астеру.

Вони спустилися не в сад, а в підвальні приміщення, де розташовувалися кухні. Тут повітря можна було різати ножем. Воно було густим від пари, чаду та запаху немитих тіл. Величезні чани булькали сірою масою. Кухар у брудному фартуху, з обличчям червоним, як сире м’ясо, злякано впав на коліна, розхлюпуючи юшку.

Андромаха підвела Еліс до кошика з хлібом. — Дивись, — вона взяла буханець. Він був кольору придорожнього пилу, важкий і липкий. — Це те, за що твій народ має дякувати тобі сьогодні. Скуштуй свою доброту.

Еліс невпевнено відкусила край. На язиці миттєво з’явилася гіркота, наче вона жувала полин, змішаний із піском. Хліб був сирим всередині, з сизими плямами плісняви.

— Це... це не можна їсти, — Еліс виплюнула шматок на брудну підлогу. — Чому вони таке готують?

— Бо Варіус купив гниле зерно за ціною золотого, — Андромаха нахилилася до дитини. — А різницю він витратить на діаманти для твого балу. Перший урок, Еліс: Твоє «щастя для всіх» пахне цвіллю, бо ти не дивишся, що лежить у тебе під ногами. Що ти зробиш? Покличеш кухаря? Чи просто витреш язик шовковою хустинкою?

Еліс стиснула хліб у руках. Пліснява залишила темний слід на її долоні. — Я хочу знати, де наше зерно, — прошепотіла вона. В її очах, зазвичай великих і наляканих, раптом проступила холодна порожнеча.

— Ви штовхаєте її в прірву! — Соррен зробив крок вперед, вихоплюючи хліб з її рук і кидаючи його назад у кошик. Його пальці тремтіли. — Андромахо, вона дитина! Варіус — змія, він чекає на привід, щоб оголосити її недієздатною. Якщо вона зараз влаштує істерику через хліб — вони її зжеруть!

— Нехай спробують, — Богиня випрямилася. — Я не вчу її бути політиком, Соррене. Я вчу її бути Господинею. Політики домовляються. Господиня — карає.

— Ви вчите її вмирати! — Соррен повернувся до Еліс, опускаючись на одне коліно. Його очі були повні благання. — Еліс, послухай мене. Я знаю, це огидно. Але в палаці отрута в кубку надійніша за гвардію. Перечекай. Дай їм провести цей бал. Ми знайдемо докази крадіжок пізніше. Не ставай монстром раніше, ніж навчишся носити цю важку корону.

Еліс подивилася на нього. Соррен був теплим, від нього пахло безпекою. А потім вона почула за дверима зали засідань сміх.

— ...і нехай хліб для натовпу буде найдешевшим! — це був голос Варіуса, тонкий, впевнений, зневажливий. — Вони все одно все з’їдять під дешеве вино, а на зекономлене золото ми замовимо кращі діаманти для нашої «лялькової» королеви. Їй сподобається блиск, вона ж дитина.

Цей сміх прорізав задуху кухні, як удар батога. Розгубленість в очах Еліс зникла. Вона відштовхнула руку Соррена.

— Вони не будуть сміятися, — сказала вона. Голос був рівним, сухим і зовсім не дитячим.

Еліс розвернулася і, не чекаючи нікого, штовхнула важкі двері зали засідань.

Зала засідань зустріла їх прохолодою і ароматом дорогих парфумів. Варіус сидів на чолі столу, тримаючи в руках кришталевий келих. Побачивши Еліс, він почав підводитися з черговою фальшивою посмішкою: 

— О, Ваша Величносте! Ви прийшли подивитися на ескізи ваших нових туфельок?

Еліс мовчки поклала на стіл шматок пліснявого хліба. Її рука трохи тремтіла. 

— Чому він такий? — тихо запитала вона. — На кухні сказали, що це для людей. Ви даєте людям каміння?

Міністри перезирнулися. Хтось кашлянув, хтось почав вивчати стелю. Варіус зітхнув, ніби пояснював щось дуже дурне: 

— Сонечко, це просто... невдала партія. Ви ще маленька, щоб розуміти, як працюють закупівлі. Йдіть до Соррена, він прочитає вам казку.

Андромаха стояла трохи позаду, у тіні колони. Вона не втручалася. Вона просто спостерігала, даючи Еліс можливість самій відчути цю стіну байдужості. Її присутність була як тиха підтримка — вона не тиснула, вона просто була поруч, як єдина, хто не вважав Еліс "лялькою".

Еліс подивилася на Андромаху, шукаючи підказки. Богиня ледь помітно кивнула і прошепотіла так, щоб чула лише дівчинка:

— Вони думають, що ти нічого не зробиш, бо ти маленька. Запитай їх, Еліс... що ти зробила для бідних сьогодні? Просто запитай.

Еліс знову повернулася до Варіуса. В її очах забриніли сльози образи. 

— Ви брешете мені, — сказала вона, і її голос здригнувся. — Ви купуєте мені діаманти, а дітям у місті даєте це? Андромаха запитала мене, що я зробила для них... А я нічого не зробила. Бо ви мені заважаєте!