8

У покоях Еліс було нестерпно душно. Сонце, що сідало, розжарило камінь стін, і від важких оксамитових портьєр пахло не магією, а старим пилом і кислим потом прачок. За вікном, десь у нижніх кварталах, монотонно бив барабан — там досі розгрібали завали після пожежі, і вітер приносив солодкуватий, нудотний запах сирого м'яса, що почало псуватися на спеці.

Андромаха не сіла. Вона пройшлася кімнатою, зачіпаючи шторами плече. Оксамит під її рукою не вкрився магічним інеєм — він просто зсохся, став ламким і рудим, наче з нього висмоктали всю вологу.

— Варіус називає це «навчанням», — її голос не шелестів. Він був сухим і прямим, як удар палицею по спині. — Він хоче, щоб я зробила з тебе інструмент. Але я тут, щоб подивитися, чи є в тобі щось, окрім королівського імені. Сідай.

Еліс слухняно підтягнула ноги на масивному кріслі. Від спеки її сорочка прилипла до спини, а на лобі виступили дрібні краплі поту. Вона стискала в руках ляльку, у якої відірвалося вухо.

— Розкажи мені про своїх, — наказало те, що називало себе Андромахою. — Коротко. Без казок.

— Батько... король Едгар. Він завжди брав мене на полювання. Від нього пахло собаками і тютюном. — Еліс шмигнула носом і витерла обличчя тильною стороною долоні. — Мама казала, що він слабкий, бо не може покарати кухаря за пересолений суп. Брати... Лео весь час бився дерев'яним мечем. А близнюки просто кричали. Багато кричали.

— Вони мертві. Ти плакала? — Андромаха зупинилася прямо перед нею.

— Трохи. Соррен сказав, що якщо я буду ревіти, я не побачу, куди бігти. А в коридорі було темно і дуже смерділо... залізом.

Богиня схилила голову. — Соррен. Цей вояка в закривавленій сорочці. Хто він тобі?

— Він вчить мене тримати важкий меч. — Еліс подивилася на свої червоні мозолі на пальцях. — І каже, що історія — це коли одні люди вбивають інших за корону. Він єдиний, хто не відвертається, коли я дивлюся на нього цими новими очима.

— А Марта?

— Марта гріє молоко. — Дівчинка опустила погляд. — У неї шорсткі руки, вони пахнуть цибулею. Вона каже, що ми скоро поїдемо в село, де ростуть яблука. Вона бреше, але мені подобається, коли вона це каже.

Андромаха присіла на край столу. Вона була занадто високою, занадто нерухомою для цієї задушливої кімнати. Муха, що кружляла над тарілкою з фруктами, впала мертвою, щойно опинилася в тіні жінки.

— Вчитель — це твій щит. Нянька — це брехня, в якій ти ховаєшся. А тепер Варіус. Кажи.

— Він холодний, як риба, — швидко відповіла Еліс. — Він цілує мені пальці, але дивиться на моє крісло, наче хоче його переставити. Він хоче золото, Андромахо. Багато золота, щоб купити коней і пшеницю. Він тебе боїться, але каже, що ти — «вигідне вкладення».

— «Вигідне вкладення»... — Андромаха не всміхнулася, вона просто показала зуби. — Твій Варіус думає цифрами. Але цифри не течуть по венах. Скажи, ті люди на площі, в брудному одязі, з вилами... Ти хочеш їх стратити?

Еліс згадала дитину з буханцем хліба, яка притискалася до огорожі. Від дитини тхнуло немитим тілом і страхом.

— Соррен каже, що народ — це як пожежа. Треба або гасити, або тікати. Я не знаю, чи я їх ненавиджу. Вони просто... їх дуже багато, і вони дуже голодні.

— Твій солдат розумний, але він мислить битвами. — Андромаха подалася вперед. — Народ — це не вогонь. Це твій скот. Твоя власність. І сьогодні ти належиш Смерті, а вони — тобі.

Вона вказала на важку корону на столі. На золоті залишився відбиток жирного пальця когось із слуг.

— Ти хочеш дати їм хліб. Але кожна крихта хліба — це податок. Ти готова рахувати, скільки людей має здохнути в твоїх шахтах, щоб у інших було по буханцю на вечерю?

— Я... я просто хочу, щоб було як раніше. Щоб мама покликала обідати, — прошепотіла Еліс. Вона раптом виглядала дуже малою, звичайної десятирічною дівчинкою, якій хочеться зняти це важке оксамитове плаття.

— «Як раніше» закінчилося в ту мить, коли твоїм братам перерізали горлянки в ліжках, — обірвала Андромаха. — Завтра ти вийдеш до міністрів. Варіус звітуватиме про шахти. Він буде посміхатися. А ти просто запитай: «Скільки людей загине там за перший тиждень?».

— Чому? Це ж страшно питати.

— Щоб вони зрозуміли: ти більше не картинка на монеті. Ти почала рахувати ціну життя. А це єдина валюта, яку я приймаю.

Андромаха підвелася і просто зникла в тіні біля вікна, не залишивши по собі навіть шурхоту. В кімнаті стало ще душніше. Еліс сиділа нерухомо.

— Марто! — гукнула вона через хвилину. — Принеси молока. Тільки щоб було солодке.

Але вона вже знала, що цукор не переб'є присмак попелу, який осів на язиці після слів богині.

Андромаха не пішла — вона просто перестала бути частиною кімнати. Повітря, яке щойно здавалося розпеченим металом, раптом стало порожнім. Еліс ще кілька хвилин сиділа нерухомо, вдивляючись у жирний відбиток пальця на зубці корони. У животі неприємно крутило від голоду, але згадка про тістечка викликала нудоту. Вона відчувала себе старою, наче її шкіра стала такою ж ламкою, як ті штори, до яких торкнулася Богиня.

Двері скрипнули — важко, по-старечому. У покої зайшла Марта. Вона несла піднос, на якому стояла проста керамічна чашка. Від няньки пахло так, як завжди: кислим тістом, дешевим милом і вологою спідницею. Вона важко дихала, ноги в розтоптаних черевиках човгали по паркету.

— Ох, малеча, ну і душогубка тут у тебе, — прохрипіла Марта, ставлячи піднос на край столу поруч із короною. — Ті міністри зовсім здуріли, вікна зачинили, стражу поставили... Наче це допоможе від спеки.

Вона підійшла до Еліс і почала витирати їй обличчя краєм свого фартуха. Тканина була грубою, дряпала щоки, але Марта робила це з такою звичною жадібністю, наче намагалася стерти з дитини весь цей палац.

— Ось, пий. Тепле, з медом, як ти любиш. Сон прийде швидше.

Еліс взяла чашку. Кераміка була вологою. Вона зробила великий ковток, очікуючи на звичну солодкість, яка завжди вимивала страх. Але щойно рідина торкнулася язика, дівчинка здригнулася.