6

На центральній площі Астеру вішали останніх бунтівників. Рипіння мотузок було єдиним звуком у мертвому місті, що просочувався крізь товсте скло вікон палацу. Над білими вежами висіло марево засухи, а повітря в кабінеті гірчило від попелу спалених передмість, який не могли перебити жодні пахощі.

У Малій залі засідань було задушливо. Свічки стікали важким, жовтим воском прямо на карту країни, розстелену на столі. Карта була поцяткована червоними хрестами — свіжими ранами заворушень, що охопили Астер.

— Король Едгар мертвий. Королева Марта мертва. Принци... — Варіус на мить замовк і розтер втомлені повіки кінчиками пальців. — Їхні тіла ще не охололи у склепі, а Керн уже вислав кавалерію до наших кордонів. Якщо завтра ми не покажемо народу живого монарха, Астер розірвуть на шматки.

Лорд Кастелан, міністр оборони, похмуро крутив у руках порожній келих. Його погляд був гострим і холодним, як лезо гільйотини. 

— У нас лишився один актив, — кинув він, і слово «актив» прозвучало в тиші зали особливо цинічно. — Десятирічна Еліс. Єдина, чия кров здатна втримати стіни. Тільки вона може змусити камінь палацу перестати тріщати.

Міністр фінансів Горн хижо примружився, підсуваючи до себе стопку документів. 

— Дитина на троні — це інструмент, Варіусе. Найкращий із можливих. Поки вона гратиметься ляльками в королівській опочивальні, ми введемо надзвичайний стан. Податки на землю, повний контроль над залишками зерна, обмеження будь-якого пересування між провінціями. Вона буде лише гарним обличчям на монетах, дівчинкою в оксамиті, яка механічно підписує наші накази.

Варіус підвівся і підійшов до постаменту в кутку зали. Там, на чорному оксамиті, лежали три атрибути влади: золота корона, вкрита тонкою різьбою, скіпетр з обсидіановим черепом на верхівці та держава, що в напівтемряві здавалася кулею застиглої крові.

— Ви знаєте історію про «Підмінених королів», — сухо промовив Варіус, не торкаючись регалій. — Сто років тому бастард намагався обманом одягти цю корону. Магія Андромахи не терпить брехні. Він витік кров’ю через очі прямо на вівтарі, не встигнувши вимовити й слова. Корона — це не прикраса. Це пастка.

— Еліс — справжня, — відрізав Кастелан. — Ми всі бачили тріщини в її кімнаті. Богиня Смерті вже впізнала її. Завтра ми активуємо договір. Вона дасть нам свою кров — ми дамо їй захист.

— Захист? — Варіус ледь помітно всміхнувся кутиками губ. — Ми дамо їй зашморг. Але золотий.

Він знову подивився у вікно. Сонце згасало за горизонтом, відкидаючи довгі, схожі на тонкі пальці тіні, що тяглися через сад прямо до вікон дитячої кімнати. Варіус відчував, що тримає долю Астеру за горло, і йому подобалося це відчуття.

Поки в залі засідань ділили владу, за стінами палацу повільно згасало сонце, відкидаючи довгі, схожі на тонкі пальці тіні у дитячу кімнату. Світло ставало густим і червоним, наче процідженим крізь вино.

Еліс сиділа на підвіконні, обхопивши коліна. Її маленька фігура здавалася майже невагомою на фоні величезного вікна. 

— Тобі треба поїсти, — нянька Марта піднесла тарілку з гарячою кашею. Її пальці тремтіли так сильно, що кераміка вистукувала дріб об край таці.

— Вони прийдуть за мною, Марто? — голос Еліс був занадто рівним для дев’ятирічної дитини. — Прийдуть, щоб зробити мене королевою?

Марта не встигла відповісти. У дверях з’явився Соррен. Його важкі кроки по паркету звучали як вирок. Лицар виглядав постарілим на десять років: бинти під сорочкою просочилися свіжою кров’ю, а обличчя зблідло від утоми.

— Вони прийдуть, щоб зробити тебе своєю тінню, — перебив він, кивнувши Марті, щоб та залишила їх наодинці.

Коли за нянькою зачинилися двері, Соррен підійшов до підвіконня. Він не став схиляти коліно. Замість цього він поклав руку на ефес меча і в упор подивився на дівчинку.

— Слухай мене уважно, Еліс. Завтра Варіус покладе тобі на голову золото. Ти будеш бачити блиск каменів, але не вір очам. Завтра корона почне пити твою кров.

Еліс здригнулася, але не відвела погляду.

— Буде боляче, — продовжив Соррен, і його голос став низьким, наче шепіт заліза по точильному каменю. — В якийсь момент повітря у грудях просто стане твердим. Тобі здасться, що легені перетворюються на кришталь. Не намагайся вдихнути. Не борсайся. Просто стань цим каменем. Злийся з палацом. Відчуй кожну тріщину в фундаменті так, ніби це твої власні вени.

— А якщо я стану як ті статуї в залі? — Еліс підняла на нього великі, повні затаєного жаху очі. — Холодними. Кам’яними. Безмовними.

Соррен нахилився і стиснув її плече так сильно, що пальці вп’ялися в кістку крізь тонку тканину сукні. 

— Саме цього вони й хочуть. Вони хочуть ляльку, яку можна поставити в нішу. Твоє завдання — перерости їхній страх раніше, ніж богиня всередині тебе прокинеться. Якщо ти дозволиш болю зламати тебе — ти станеш їхнім рабом. Якщо ти приймеш цей біль і зробиш його своїм — ти станеш їхнім кошмаром.

Він відпустив її плече і відступив на крок. 

— Завтра ти не просто одягнеш корону. Ти відкриєш браму, яку твій батько тримав замкненою роками. Пам’ятай: Смерть нікому не служить. Вона лише дозволяє деяким стояти поруч.

Еліс подивилася на свої маленькі долоні, де ще виднілися сліди від порцелянових уламків її ляльки. 

— Я не боюся болю, Соррене. Я боюся, що коли я стану каменем, я забуду, як пахли квіти в саду мами.

— Ти вже забула, — гірко відповів лицар, дивлячись на порожнечу в її зіницях. — Тепер твоє життя пахне озоном і старою кров’ю. Звикай до цього.

Він розвернувся і вийшов, залишивши її в густій темряві кімнати.

Ранок коронації був розпеченим. Сонце стояло в зеніті, але в Головному соборі Астеру панував могильний холод. Тисячі свічок тріпотіли від невидимого протягу, що тягнувся з підземель. На площі стояв мовчазний, притаївшийся натовп. Дитина в лахмітті, притиснута до залізної огорожі, міцно стискала свій пайковий буханець хліба, дивлячись на гвардійців з-під лоба поглядом звіряти.