5

Еліс стояла біля вікна, заклавши руки за спину — жест, який вона мимоволі перейняла у батька, коли той спостерігав за парадом. Але замість полків вона бачила лише порожній двір і купу сміття, що кружляло під вітром. Сріблясті шрами на стінах кімнати вдень здавалися просто дивним дефектом каменю, але Еліс знала: вони пульсують у ритмі її серця.

Двері важко розчинилися. Соррен зробив крок назад, пропускаючи двох жінок.

Першою влетіла Марта. Її старенька нянька більше не була тією затишною жінкою, що пахла свіжою випічкою та сушеною м’ятою. Її чепець був розірваний, обличчя вкривали жовтувато-сині синці, а колись міцні плечі згорбилися під невидимим тягарем. Але коли її очі зустрілися з поглядом Еліс, вона видала короткий, хрипкий звук — щось середнє між стогоном і криком — і кинулася вперед.

— Дитинко... моя маленька пташко... — Марта впала на коліна прямо в пил перед Еліс, обхопивши її тонку талію руками. — Я думала, вони розірвали тебе... Я чула їхні кроки в коридорі, я бачила ті ножі...

Еліс не здригнулася. Вона повільно поклала руку на голову няньки, відчуваючи грубу тканину її хустки. Усередині дівчинки щось на мить здригнулося — маленька іскра тепла, яка дивом вціліла в крижаному коконі.

— Вони не розірвали мене, Марто, — тихо сказала Еліс. — Вони лише розбили ляльок.

За спиною няньки стояла леді Аманда. Колишня перша фрейліна королеви була бліда, мов привид. Її дорога шовкова сукня кольору вечірнього неба була вкрита брудом і плямами вина, а в очах застиг той самий порожній погляд, який Еліс бачила в дзеркалі. Аманда не кинулася обіймати принцесу. Вона повільно, тремтячи всім тілом, опустилася в бездоганний реверанс.

— Ваша Високосте... — її голос надломився. — Пробачте, що я не була поруч... Я бачила кронпринца... я бачила...

— Годі, Амандо, — обірвала її Еліс. Вона відсторонилася від Марти і підійшла до фрейліни. — Ми всі бачили речі, від яких очі мають витекти. Але ви живі. Соррен викупив ваше життя у Варіуса ціною моєї покірності на балконі.

Аманда підвела голову, дивлячись на дитину з острахом. Вона відчувала холод, що виходив від дівчинки — справжній, фізичний мороз, який змушував зуби цокотіти.

— Ви казали Соррену, що Варіус не хоче відчиняти усипальницю? — запитала Еліс, звужуючи очі.

— Так, — Аманда витерла сльози брудним манжетом. — Міністр фінансів Горн каже, що церемонія занадто дорога і може спровокувати новий бунт. Вони хочуть вивезти тіла вночі... таємно.

— Таємно? — Еліс усміхнулася, і ця посмішка була страшнішою за будь-який гнів. — Вони хочуть сховати свій сором під покровом темряви. Але мій рід заходив у цю землю під сонце. І виходитиме так само.

Вона повернулася до Марти, яка все ще схлипувала на підлозі. 

— Марто, досить плакати. Вмий мене. Змий цей запах гару і дешевого мила, яким мене натерли служниці Варіуса. Амандо, йди до королівської гардеробної. Якщо мародери не все розтягли, знайди мою накидку з горностаєм. Ту саму, в якій мама йшла на коронацію. Вона занадто велика, але сьогодні мені потрібна її вага.

— Але... Ваша Високосте, Варіус заборонив... — почала було Аманда.

Еліс повільно повернулася до неї. Срібляста тріщина на стіні за її спиною раптом спалахнула яскравим холодним світлом, і в кімнаті запахло озоном.

— Варіус забороняє те, чого боїться, — промовила Еліс так тихо, що кожне слово впивалося в мозок, як голка. — А боїться він того, що я перестану бути його декорацією. Сьогодні ми йдемо ховати королів Астеру. І якщо міністри не прийдуть добровільно, я змушу цей камінь тягти їх за собою.

Марта підвелася, витираючи обличчя фартухом. Вона побачила в очах Еліс не просто біль, а силу, яка була давнішою за саму династію. 

— Добре, дитино. Я приготую воду. Амандо, рухайся, якщо не хочеш, щоб Смерть прийшла за тобою раніше, ніж ти знайдеш ту накидку.

Еліс знову повернулася до вікна. Вона знала: цей день — останній, коли її вважатимуть «врятованою сиріткою». Після заходу сонця вони знатимуть: в Астері з’явилася нова Господиня.

Сонце опускалося за горизонт, фарбуючи небо в колір запеченої крові. В Астері панувала мертва тиша — навіть вітер боявся ворухнути знаменами, що звисали з веж. Процесія рухалася повільно. Три маленькі труни, обтягнуті чорним оксамитом із золотим гаптуванням, несли вісім гвардійців. Соррен йшов попереду, його рука не знімалася з ефеса меча, а погляд сканував кожну тінь у проходах до королівської усипальниці.

Він бачив, як тремтять плечі гвардійців. Вони боялися не натовпу, якого сьогодні не було на вулицях — вони боялися тієї, що йшла за трунами.

Еліс виглядала як марення з минулого століття. Велика горностаєва накидка королеви Марти волочилася за нею по бруківці, важка і велична. Дівчинка здавалася в ній зовсім крихітною, але її спина була прямою, як лезо його меча. Поруч з нею, тримаючи край накидки, йшли Марта та Аманда — дві тіні, повернуті з небуття.

Біля входу в усипальницю, де важкі бронзові двері з гербом Смерті були вже відчинені, чекав Кабінет Міністрів. Варіус стояв у центрі, склавши руки на грудях. Поруч із ним міністр фінансів Горн нервово переминався з ноги на ногу, а міністр оборони Кастелан похмуро вивчав стіни.

— Це безумство, — прошепотів Горн, коли Еліс наблизилася. — Ми витратили останні запаси ладану та масла на цю виставу. Натовп може сприйняти це як виклик.

Варіус лише стиснув губи. Він бачив, як при світлі смолоскипів очі Еліс відблискують сріблом.

Вони спустилися вниз. Сходи вели глибоко під землю, де повітря було настільки холодним, що подих виходив парою. Стіни усипальниці були вкриті іменами правителів, що пішли в небуття. Тут пахло вогкістю, вічністю та тим специфічним солодкуватим ароматом, який Соррен знав надто добре.

Труни опустили на кам'яні постаменти в центрі зали. Гвардійці відступили в тінь, залишивши Еліс одну перед трьома чорними ящиками.

Варіус зробив крок вперед. Його голос у підземеллі звучав порожньо.