4

Запах гару в’їдався під шкіру глибше, ніж кров. 

Соррен важко дихав, притискаючи ліву руку до боку. Під розірваним шкіряним обладунком зяяла глибока рана. Селянський серп — інструмент для збирання пшениці — виявився ідеальною зброєю для того, щоб пробити лицарський панцир. Кожен крок відгукувався пульсуючим болем, але Соррен не зупинявся.

Він запізнився. 

Коли Соррен переступив поріг центрального холу, його зустрів не блиск золота, а липка, задушлива тиша. Палац, який раніше нагадував розтривожений вулик, став уособленням склепу. Лицар минав тіла побратимів — тих, з ким він ще вчора пив вино — розкидані на сходах, наче старі ганчірки. Позолота на стінах вкрилась густою темною кіркою.

«Я не встиг»

Ця думка різала сильніше за серп. 

«Поки я намагався врятувати зерносховища, вони прийшли по коріння».

Стіна слугувала опорою, поступово вкриваючись кривавими слідами його пальців. Соррен знав кожен таємний хід. Кожну нішу. Але сьогодні палац здавався йому чужим. Повітря стало густим і нерухомим, наче час загус, як застиглий жир на тарілці.

Соррен пройшов повз кабінет короля. Двері були вибиті з завіс. Всередині — порожньо — принаймні, порожньо від життя. Він не став заходити. Не хотів бачити те, що залишилося від Едгара. Його метою була Еліс. Маленька принцеса, яка була лише рядком у його списку обов’язків, раптом стала єдиним сенсом його понівеченого існування.

Біля покоїв кронпринца Лео він зупинився. Під чоботом щось хруснуло. Це була кришталева брошка — одна з тих, якими Едгар так вихвалявся на бенкеті — розтоптана в пил, змішаний з брудною соломою, яку занесли на своїх ногах вбивці.

«Ми будували стіни з каменю, а треба було з хліба» 

Соррен відкашлявся, спльовуючи кров на паркет.

«Варіус мав рацію в одному: Астер пахне смертю вже дуже давно. Я просто звик до цього смороду».

Попереду лунали голоси. Не крики бунтівників. Тихі. Ділові. Позбавлені будь якого жалю. Голоси тих, хто прийшов прибирати наслідки.  

Соррен стиснув руків’я меча. Рука тремтіла, але сталь все ще слухалася його. Він повернув за ріг, що вів до кімнати няньки Марти, і побачив Головного Міністра. Варіус стояв посеред коридору, ідеально чистий, тримаючи біля носа надушену хустинку. На тлі хаосу та смерті його охайність виглядала блюзнірством.

Соррен вийшов на світло факелів, важко спираючись на стіну. 

— Ти живий, — констатував Варіус, окинувши поглядом закривавленого лицаря. У його голосі не було радості, лише сухий розрахунок. — Дуже вчасно. Мені потрібен хтось, хто зможе тримати меч, поки ми вивозитимемо те, що вціліло.

Соррен не відповів. Він дивився на зачинені двері кімнати няньки. Там, за деревом і сталлю, пульсувала остання іскра того Астеру, який він клявся захищати. І він знав, що тепер цей захист коштуватиме йому значно дорожче, ніж просто рана в боці.

Варіус зробив крок убік, пропускаючи Соррена до дверей. Міністр притискав хустинку до обличчя з таким виглядом, ніби перебував у м’ясній лавці, а не в покоях, де ще вчора звучали колискові.

— Забирай її, — кинув Варіус, не дивлячись усередину. — Вона не рухається вже годину. Тільки лялька... Вона не віддає ту кляту ляльку.

Соррен штовхнув двері. Петлі жалібно скрипнули. Кімната няньки Марти була схожа на пошматовану пам’ять. Соррен намагався не дивитися на те, що лежало в кутку біля вікна — там, де колись стояло крісло Марти. Тепер там була лише нерозпізнана купа багряного шовку.

Він почув шкрябання. Тихий, монотонний звук, що йшов із масивної дубової шафи.

Соррен підійшов ближче, оминаючи перекинутий стіл. Його чоботи липли до підлоги, видаючи чавкаючий звук, від якого шлунок підкочувався до горла. Він опустився на одне коліно перед шафою, ледь не зомлівши від різкого болю в пробитому боці.

— Еліс... — покликав він. Його голос був хрипким, наче він наковтався битого скла. — Це я. Соррен.

Дверцята шафи повільно, на сантиметр, прочинилися. З темряви на нього глянуло темне око. У ньому не було сліз. Не було жаху. Тільки порожнеча, від якої віяло могильним холодом.

— Вийди до мене, дитино. Тут... тепер безпечно.

Він сам не вірив у те, що каже. Безпека в Астері померла разом із королем.

Еліс повільно виповзла з глибини шафи. Вона виглядала як маленька примара в нічній сорочці, яка ще донедавна сліпила білизною. Поділ був чорним від бруду та червоним від чужого життя. У руках вона стискала порцелянову ляльку. У іграшки не було голови — лише гострі краї розбитої шиї — але Еліс тримала її так ніжно, наче та могла заплакати.

Соррен простягнув руку, щоб взяти її, але Еліс різко відсахнулася, сильніше притиснувши обезголовлену ляльку до грудей. Її маленькі пальці побіліли від напруги.

— Віддай її мені, Еліс, — м'яко сказав він. — Ти можеш порізатися. Вона розбита.

— Ні, — її голос був настільки позбавлений життя, що Соррен мимоволі здригнувся. — Вона не розбита. Вона просто не хоче дивитися.

Соррен подивився на закривавлені краї порцеляни, які ледь не впивалися в дитячу шкіру. Він зрозумів: ця лялька — це все, що тримало Еліс від остаточного падіння в безодню божевілля. Він вперше за всі роки служби відчув не обов'язок охоронця, а нестерпний, майже фізичний біль. Перед ним був не «об’єкт захисту». Перед ним був уламок розбитого світу, такий гострий, що будь-який дотик міг спричинити кровотечу.

— Добре, — прошепотів він, обережно підхоплюючи її на руки.

Принцеса була невагомою, наче зробленою з сухого листя. Еліс не обійняла його за шию. Вона просто застигла в його руках, дивлячись поверх його плеча на двері. Коли вони проходили повз Варіуса, міністр з огидою подивився на брудну дитину.

— Одягни її в щось пристойне, — сказав Варіус. — За годину ми виходимо до народу.

Еліс повільно повернула голову до міністра. Її погляд затримався на його ідеально чистих манжетах. Соррен відчув, як дівчинка в його руках на мить стала холодною, мов лід.