Частина третя: Таємниця.

    Кімната була просторою та затишною, виконаною в ніжному стилі. У центрі стояло велике біле ліжко з витонченим різьбленим узголів’ям, прикрашеним візерунками листя. Навколо нього звисали легкі напівпрозорі фіранки, що ледь колихалися від нічного вітерцю, крізь які пробивалося м’яке сріблясте світло місяця. Стіни прикрашали живі рослини, квіти та тонкі декоративні орнаменти, що нагадували переплетені гілки стародавнього дерева. Біля ліжка стояли невеликі столики зі свічками. Їхнє тепле полум’я тремтіло від найменшого подиху повітря, кидаючи на стіни золотаві відблиски.

    Велику частину стіни займало високе арочне вікно з незвичайною рамою. За ним відкривався краєвид на нічний ліс, залитий холодним срібним місячним сяйвом. Дерева стояли нерухомо, наче вартові. Срібне світло ковзало по верхівках дерев, а між темними кронами мерехтіли далекі зорі. Вся атмосфера навколо створювала відчуття спокою, тиші та казкової чарівності.

    Усе навколо мало б заспокоювати. Та Еларі не могла знайти спокою. 
    Вона лежала на ліжку, задумливо розглядаючи ніж із гравіюванням «Зак». Її тіло огортала легка елегантна сукня світлого молочно-бежевого відтінку. Тонкі бретелі відкривали плечі, а приталений корсетний верх м’яко підкреслював її фігуру. Довга напівпрозора спідниця спадала легкими складками, прикрашеними ніжними мереживними та вишитими деталями.Талію підкреслював тонкий декоративний пояс із невеликими ланцюжками та витонченими візерунками. Легка тканина мала делікатний блиск і була прикрашена мереживними вставками. Ледь блищала у світлі свічок, роблячи її схожою на клаптик ранкового туману.

    Вона дивилася на ніж. Похмурий герб на лезу ножа здавався таким самим жорстоким, як і його власник. Від нього віяло чимось таким, чого вона не могла пояснити. Наче цей символ зберігав у собі частину історії свого власника.

    Лезо відбивало блакить її очей, мерехтячи у світлі свічок. На мить у ньому відбилося її власне обличчя, блакитні очі, що дивилися на метал із тривогою та цікавістю.

    Еларі повільно провела пальцем біля леза, не торкаючись гострого краю. Вона знову згадала його. Зака. Його погляд. Його голос. І усмішку.

    Саме усмішка не давала їй спокою найбільше. Їй досі здавалося дивним, як одна людина могла бути настільки жорстокою й водночас посміхатися так щиро.

    У пам’яті знову й знову поставали його холодний погляд, стриманий голос і той короткий момент доброти, який ніяк не вписувався в образ безжального мисливця. Ту саму усмішку, яка зовсім не пасувала людині, якою він здавався. Зак.

    Усе, що вона бачила в ньому, суперечило одне одному. Він був холодним і спокійним навіть тоді, коли навколо панувала небезпека. Він міг дивитися на неї так, наче вона була для нього звичайною частиною життя. Його голос майже ніколи не змінювався, а обличчя рідко видавало емоції. Майже беземоційним. Але одного разу він усміхнувся. І та усмішка була справжньою. Еларі заплющила очі. «Хто ти насправді, Зак?»

    — Чому?.. — запитання вирвалося пошепки. Вона сама не знала, до кого його адресувала. До нього? До себе? Чи до минулого, якого навіть не знала?

    Її думки знову повернулися до того, що вона дізналася. Ельфійський кулон. Він знав ельфійську мову. І тепер цей дивний герб. Звідки в нього все це? Хто він насправді? Звідки він прийшов? Чому він такий? Жорстокий. Спокійний. Беземоційний.

    Еларі не могла позбутися думки, що за цією холодністю ховалося щось більше. Можливо, його життя було настільки тяжким, що він навчився виживати лише так. Можливо, він утратив когось важливого, кого любив. Можливо, його зрадили. Можливо, його змусили стати таким. А можливо… Він завжди був таким. Вона не хотіла вірити в останній варіант. Від цієї думки її стало неприємно.

    Еларі не хотіла вірити в неї. Бо тоді вона не могла пояснити його усмішку. Вона не могла пояснити те дивне тепло, яке відчула в його присутності. І це лякало її більше, ніж сама його жорстокість. Чому її взагалі це хвилює? Він просто людина. Небезпечна людина. То чому вона продовжує про нього думати? Не після тієї усмішки. Не після того, як побачила в його очах щось, що зовсім не нагадувало байдужість.

    Дівчина знову поглянула на герб. Вона не знала, що він означає. Але відчувала. Це не просто прикраса. У ньому була історія. І якщо вона хотіла зрозуміти Зака, то мала почати саме з неї.

    Еларі тихо зітхнула.

    — Досить… — але думки не слухалися. Вона хотіла зрозуміти його. Саме його. Знати, що стоїть за холодними очима. Що змусило його стати таким. Що приховує за мовчанням.

    Еларі настільки занурилася у власні думки, що не помітила, як двері кімнати тихо відчинилися і хтось увійшов до кімнати.

    — Пані… — юна дівчина підходячи ближче до ліжка.

    Еларі не відреагувала.

    — Пані? — кроки стали ближчими. — Еларі! — вже голосніше покликала вона.

    — Ой, Ейлін! Я навіть не помітила, як ти зайшла — Еларі здригнулася й майже машинально сховала ніж під складки сукні й різко повернула голову.

    Ейлін помітила цей рух. І, судячи з її погляду, не збиралася його забувати.

    — Пані, ви сьогодні літаєте десь занадто далеко, — сказала Ейлін з теплою усмішкою.

    — Я далеко залітати не буду, — відповіла Еларі, і на її обличчі з’явилася невинна усмішка. Ейлін примружила очі.

    Еларі подивилася на свою помічницю. Молода ельфійка з короткими вухами мала ніжні риси обличчя, теплі карі очі та довге каштанове волосся, зібране в недбалий пучок. Кілька пасом спадали біля обличчя. На ній була світла кремова блузка з пишними рукавами та вишитими манжетами. Поверх неї коричневий полотняний сарафан-фартух із широкими бретелями, оздобленими простим візерунком. На талії був зав’язаний широкий тканинний пояс.

    — Напевно, краще закрию вікно. А то ще справді вилетите, юна пані, — вона підійшла до вікна й обережно прикрила його. Фіранки тихо ворухнулися. Кімнатою прокотився легкий сміх.