Частина друга. Тінь у таверні.

     Таверня — місце, де ніколи не буває тихо. Гомін людей, стукіт кухлів, а в темних кутках хтось перешіптується, обговорюючи новини, плітки чи справи, про які краще не говорити вголос. Хтось просто насолоджувався вечором.

    Невелике, але затишне приміщення освітлювали приглушені жовті лампи. Світло падало на темні дерев’яні столи та довгу висока барну стійку, за якою рядами стояли на полиці з пляшками створювали трохи похмуру, але водночас теплу атмосферу. У повітрі змішувалися запахи алкоголю, тютюну й пряних закусок, а тиха музика губилася серед голосів відвідувачів.

    Тут можна було відпочити після важкого дня, дізнатися останні новини, випадково зустріти потрібну людину або навіть знайти щось більше, ніж просто випивку й компанію.

    У дальніх кутках стояли дивани, де можна було сховатися від зайвих поглядів і тихо поговорити.

    Тут час ішов зовсім по-іншому, години пролітали непомітно, а гроші зникали так само швидко, як пиво з кухля. Таверна жила своїм життям.

    У найдальшому кутку таверни, де світло ліхтарів губилося в густому тютюновому димі, сидів хлопець-мисливець. Він недбало розвалився на дивані так, ніби весь світ його не стосувався. Розкинув руки по спинці, широко розставив ноги й закинув голову назад, заплющивши очі. Сигарета в його роті повільно тліла, випускаючи сірий дим підіймався до стелі, розчиняючись. Навколо вирувало життя. Лунав сміх. Шум людей і музика здавалися для нього далекими та незначними, все це було лише далеким фоном. Його спокій був меланхолійним і навіть трохи похмурим. Занадто холодним.

    — Ти коли-небудь пробував веселитися? — почувся знайомий голос.

    — Пробував.

    — І як?

    — Не сподобалося.

    — Збираєшся так і сидіти тут увесь вечір до самого ранку? — пролунав поруч веселий голос, до нього підійшов хлопець із усмішкою. Світловолосий плюхнувся навпроти нього. Його щоки вже вкривав легкий рум'янець від алкоголю, а усмішка сяяла так само безтурботно, як і завжди, що викликала довіру навіть у незнайомців.

    — Так, — спокійно відповів чорноволосий, піднявши голову. Мисливець повільно розплющив очі. Він вийняв сигарету з рота, струсив попіл у попільничку, що стояла посеред столу, після чого взяв кухоль пива й зробив невеликий ковток. У його очах читалися спокій і легке сп’яніння.

    — Боги, який же ти нудний, — світловолосий закотив очі.

    — Мені це часто кажуть.

    — І не раз.

    — Часто.

    — І нічого не змінилося?

    — Як бачиш. — мисливець відкинувся на спинку стільця.

    — І правильно кажуть. Там біля стійки дві красуні. Я вже хвилин десять не можу вирішити, яка подобається більше, — русявий розсміявся.

    — Співчуваю.

    — Це була не відповідь.

    — Це була підтримка.

    — Допоможеш? — сказав світловолосий.

    — Ні.

    — Чому?

    — Не хочу.

    — Колись ти помреш від нудьги.

    — Зате спокійно.

    Русявий голосно пирхнув.

    — І як тільки я досі тебе терплю?

    — Сам дивуюся.

    — Та ну, ходімо до стійки, познайомимося? — сказав світловолосий. Мисливець уважно подивився на свого товариша. Тому, схоже, вже вистачило випитого. Молодий високий хлопець із русявим, трохи розкуйовдженим волоссям, сірими очима та чарівною усмішкою яка змушувала людей довіряти. На ньому була сіра кофта з капюшоном, з-під якої виглядала біла футболка, чорні штани та білі високі кросівки. На шиї виблискували кілька ланцюжків. Потім чорноволосий перевів погляд до барної стійки. Там стояли дві дівчини. Симпатичні, але зовсім його не зацікавили.

    — Немає бажання. Мені й тут добре, — відповів він, зробивши ще один ковток, а потім затягнувся сигаретою. Його голос був спокійним, майже лінивим.

    За кілька хвилин до їхнього столу підійшли дві молоді дівчини.

    Одна була схожа на полум'я. Мала довге хвилясте темно-каштанове волосся, світлу шкіру, виразні риси обличчя та яскраво-червоні  та поглядом хижачки, яка вже обрала собі здобич. На ній була темно-бордова сукня з відкритими плечима, золотистою вишивкою та декоративними ланцюжками з прикрасами з червоного каміння. Вона рухалася впевнено, ніби давно звикла до чоловічих поглядів.

    Друга нагадувала теплий літній ранок. Була власницею довгого хвилястого світло-русявого волосся, світлої шкіри, зелених очей і ніжних рис обличчя, виглядала значно скромніше. Вона носила світлу кремову сукню з мереживною обробкою, відкритими плечима, довгими рукавами та широким шкіряним поясом із золотистими прикрасами. Ніжна й усміхнена, наче промінь сонця серед напівтемряви таверни.

    — Ти нас боїшся? — промовила дівчина з червоними губами, поклавши руку на плече мисливця. Її дзвінкий сміх рознісся по кімнаті.
 
    — Ми не кусаємося  — продовжила вона.

    На його губах з’явилася легка самовпевнена усмішка. Той повільно перевів погляд на її пальці. Потім на неї саму. Шатенка засміялася.

    — А хто сказав, що не кусаюся я? — ліниво відповів хлопець, дивлячись на неї.

    — А ти небезпечний? — дівчина тихо засміялася.

    — Ні.

    — Ні?

    — Просто чесний.

    Русявий друг збоку тихо застогнав.

    — Благаю, хоч раз поводься як нормальна людина.

    — Тоді ти залишишся без роботи.

    — Якої ще роботи?

    — Тягати мене по тавернах.

    Шатенка засміялася ще голосніше.

    — То, може, проведемо цей вечір якось цікавіше? — спокусливо промовила шатенка. Мисливець лише зробив ковток пива й відвів погляд. Його погляд ковзнув повз неї й зупинився біля барної стійки. Увагу привернув силует. Постать у чорному плащі з капюшоном щось обговорювала з барменом. Цей плащ здавався йому знайомим.

    Він уже бачив цей силует. Десь. Колись. І пам'ять вперто намагалася підказати відповідь.

…

    Біля бару стояла дівчина. Вона відчула на собі чужий погляд, але не обернулася. Замість цього дістала кілька дорогоцінних каменів і поклала їх перед барменом для обміну. Той уважно оглянув їх.