РОЗДІЛ 6 — Шлюб без поцілунку

Поліна зачинила двері зсередини.

Це був її перший усвідомлений рух за день — не як лікаря, не як заручниці, не як дружини за примусом. Просто як людини, якій потрібно бодай щось контролювати.

Кімната була великою, чужою, холодною. Гостьова спальня в будинку Соболя — з темними шторами, важкими меблями й ліжком, у яке вона не лягла. Вона сіла на край, не знімаючи сукні. Весільної. Абсурдно білої. Чистої, ніби знущання.

Шлюб без кохання.
Без вибору.
Без майбутнього.

Поліна притулилася спиною до дверей і ковзнула вниз, сідаючи на підлогу.

Вона не плакала.

Сльози були розкішшю, яку тут не дозволяли.

Минуло, можливо, пів години, коли за дверима почулися кроки.

Вона напружилася.

— Поліно, — голос Гордія був спокійний. — Я не зайду.

Вона не відповіла.

— Я залишу ковдру. Тут холодно.

Вона почула, як щось м’яке торкнулося підлоги по той бік дверей.

Тиша.

Кроки віддалилися.

Поліна повільно підповзла й відчинила двері на кілька сантиметрів. Ковдра лежала рівно складена. Акуратно. Без жодного натяку на вторгнення.

Він справді не примушував.

І це лякало більше, ніж будь-яка агресія.

Вранці вона прокинулася від запаху кави.

Не відчула, а усвідомила — запах не належав цій кімнаті. Він долинав із коридору.

Поліна вийшла обережно.

У вітальні Гордій сидів на дивані. Перед ним — чашка, документи, телефон. Він був у чорній футболці, з рукавами, закоченими до ліктів. Сконцентрований. Холодний. Зібраний.

Другий диван стояв навпроти. Порожній.

— Це… — вона кивнула на дивани, — тимчасово?

— Назавжди, якщо хочеш, — не підвівши очей, відповів він.

Вона завмерла.

— Ти не спиш зі мною?

Він нарешті подивився.

— Я не торкаюся того, що не моє добровільно.

Її вдарило цими словами сильніше, ніж будь-яка грубість.

— Я твоя дружина.

— На папері, — рівно сказав він. — І тільки.

Вона мовчки сіла на інший диван.

Між ними — метр. Може, трохи більше.

Але відстань здавалася безкінечною.

— Ти можеш вільно пересуватися домом, — сказав Гордій. — Окрім двох крил.

— Я не дитина.

— Тут усі — або хижаки, або здобич.

— А я?

Він подивився уважно.

— Ти — ризик.

— Для кого?

— Для всіх.

Її губи стиснулися.

— Ти тримаєш мене тут як гарантію.

— Я тримаю тебе тут, бо поза цими стінами тебе вб’ють швидше.

— Красиве пояснення.

— Правдиве.

Тиша.

— Мені потрібна робота, — сказала вона.

— Ти лікар.

— Я нейрохірург, а не прикраса в клітці.

— Ти повернешся в клініку.

Вона різко підвела голову.

— Коли?

— Коли я буду впевнений, що тебе не використають.

— Ти не можеш усе вирішувати.

— Можу, — спокійно відповів він. — Але не хочу.

І знову — не загроза.
Пропозиція.

Увечері вона побачила, як Гордій свариться з охороною.

— Вона не під арештом, — різко сказав він. — Заберіть людей з поверху.

— Але Михайло…

— Я відповідаю.

Це було вперше, коли хтось ризикнув заради неї.

Поліна стояла в тіні коридору, не знаючи, що відчувати.

Він помітив її.

— Ти чула?

— Так.

— Я не прошу вдячності.

— Я не дам її.

— Чесно, — кивнув він.

Пауза.

— Чому ти не вбив мене? — тихо спитала вона.

Він не відповів одразу.

— Бо якщо я почну вбивати тих, хто не винен, — я стану Михайлом.

Вона дивилася на нього довго.

— А якщо я зламаюся?

— Я цього не дозволю.

— Ти не всемогутній.