РОЗДІЛ 5 — Будинок Соболя

Частина 1. Дім, який не приймає

Поліна прокинулася відчуттям чужості.

Не страху — саме чужості.

Стеля була висока, світла, з ліпниною. Штори важкі, темні. Повітря — застигле, як у приміщенні, де надто багато людей і надто багато таємниць. Вона лежала на дивані, не відразу згадавши, де саме знаходиться.

Потім пам’ять повернулася різко.

Постріл.
Кров.
Весілля.
Підпис.

Будинок Соболя.

Вона сіла, обхопивши себе руками. Другий диван був порожній. Гордія не було. Це чомусь не принесло полегшення — навпаки, створило відчуття, ніби її залишили без охорони в лігві хижаків.

Двері відчинилися без стуку.

— Ти вже прокинулась, — сказала жінка сухим голосом.

Поліна підняла очі.

Перед нею стояла Єлизавета Ігорівна Соболь.

Вона була одягнена бездоганно: темний костюм, ідеальна зачіска, прикраси, що кричали про статус. Її погляд був холодний, оцінювальний, без жодної емоції.

— Так, — відповіла Поліна рівно.

— Добре. Тоді слухай уважно, — Єлизавета не сіла, не підійшла ближче. — Ти тут — тимчасово.

— Я дружина вашого онука, — спокійно сказала Поліна.

— На папері, — відрізала та. — У цьому домі папір нічого не означає.

Поліна стиснула щелепи, але мовчала.

— Ти не ходиш куди хочеш.
— Ти не говориш з ким хочеш.
— Ти не втручаєшся в сімейні справи.

— А якщо втручуся? — спитала Поліна.

Єлизавета ледь помітно усміхнулася.

— Тоді ти швидко перестанеш бути проблемою.

Вона розвернулася й пішла, не озираючись.

Поліна повільно видихнула.
Отже, ось вона яка — королева цього дому.

Сніданок був схожий на допит.

Довгий стіл. Багато місць. Майже всі зайняті.

Вікторія сиділа рівно, з натягнутою посмішкою. Мирослав поруч — мовчазний, з відстороненим поглядом. Маленька Мілана їла кашу, час від часу дивлячись на Поліну з цікавістю.

Олена сиділа трохи осторонь. Її погляд ковзнув по Поліні — холодно, байдуже, без злості. Це було навіть гірше.

Гордій увійшов останнім.

Атмосфера миттєво змінилася.

— Сідай, — коротко сказав він Поліні.

Вона сіла поруч, відчуваючи десятки поглядів.

— Отже, — почала Вікторія, ковтаючи каву. — Це… нова ситуація.

— Не для тебе, — сухо відповів Гордій.

Вікторія стиснула губи.

— Я просто кажу, що… ми не звикли до сюрпризів.

— А я не звикла до похоронів на день народження, — різко сказала Поліна.

За столом запала тиша.

Єлизавета різко вдарила виделкою по тарілці.

— У цьому домі не говорять так.

— А в моєму житті не вбивають людей, — відповіла Поліна.

Гордій повільно поклав руку на стіл.

— Досить.

Він не підвищив голосу.
Але всі замовкли.

Поліна вперше помітила: його тут бояться.

Після сніданку її зупинила Еліна.

— Привіт, — сказала вона обережно. — Я… рада, що ти тут.

Поліна здивувалася.

— Серйозно?

Еліна кивнула.

— Тут давно не було… живих людей.

Підійшла Катерина.

— Якщо що — тримайся нас, — тихо сказала вона. — Тут не всі монстри. Просто… майже всі.

Поліна вперше за весь ранок усміхнулася — ледь помітно.

У коридорі її наздогнала Олена.

— Ти не моя родина, — сказала вона без злості. — І ніколи нею не будеш.

— Мене це влаштовує, — відповіла Поліна.

Олена затримала погляд.

— Гордій не такий, як здається.

— Я не намагаюся його зрозуміти.

— А дарма.

Вона пішла.

Коли Поліна повернулася до кімнати, її речі лежали акуратно складені.
Телефона не було.

Вона завмерла.

— Де мій телефон? — спитала вона, коли Гордій зайшов.

— Я забрав.

— Віддай.

— Ні.

— Там мій брат!

— Саме тому.

Вона підійшла впритул.

— Ти не маєш права.