РОЗДІЛ 4 — Весілля як вирок

Частина 1. Пропозиція, гірша за смерть

Поліна сиділа на краю ліжка в маленькій кімнаті без вікон. Стіни були сірі, холодні, з запахом старого бетону й заліза. Тут не було дзеркала, не було годинника, не було нічого, що нагадувало про нормальне життя. Лише ліжко, стілець і двері з важким замком.

Вона не плакала.

Сльози закінчилися ще там — у цеху, коли почула постріл і побачила, як Євген падає.
Зараз у ній була лише тиша. Глуха, небезпечна.

Двері відчинилися без стуку.

Гордій.

Він зайшов повільно, закрив за собою двері, сперся на них спиною. Його погляд був важкий, втомлений. Він виглядав так, ніби не спав кілька діб.

— Ти прийшов закінчити? — спитала Поліна спокійно, не піднімаючи очей.

— Ні.

Одне слово. Але в ньому не було впевненості.

Вона гірко всміхнулася.

— Значить, передумав? Чи чекаєш дозволу?

Гордій мовчав кілька секунд. Потім підійшов ближче, зупинився на відстані двох кроків.

— Я не можу тебе вбити.

Поліна різко підняла голову.

— Не можеш — чи не хочеш?

Він стиснув щелепи.

— Це не має значення.

— Має! — різко сказала вона. — Бо якщо не хочеш — це слабкість. А якщо не можеш — значить, ти ще людина.

Він глухо всміхнувся.

— Ти помиляєшся щодо обох варіантів.

— То навіщо ти тут?

Гордій повільно видихнув.

— Бо Михайло не відступить. Ти бачила занадто багато.

— Я лікар. Я бачила смерть не раз.

— Не таку, — жорстко перебив він. — І не в такому контексті.

Вона підвелася. Її спина була рівною, хоч ноги трохи тремтіли.

— То стріляй. Чого тягнути?

— Є інший варіант.

Поліна насторожилася.

— Який?

Він подивився їй прямо в очі.

— Ти станеш моєю дружиною.

Світ не зупинився.
Він просто… перекосився.

— Що?.. — тихо перепитала вона.

— Формально, — уточнив Гордій. — Без ілюзій. Без кохання. Без вибору.

Поліна засміялася. Гірко. Нервово.

— Ти з глузду з’їхав.

— Ні.

— Ти вбив людей, викрадав, брехав — але зараз ти говориш маячню.

— Це єдиний спосіб, — сказав він холодно. — Якщо ти станеш частиною сім’ї — тебе не чіпатимуть.

— Частиною цієї сім’ї?! — вона майже кричала. — Тієї, де вбивають просто так?!

— Саме тому.

Вона підійшла впритул.

— Я краще помру.

— Ні, — твердо сказав він. — Не краще.

— Ти не маєш права вирішувати за мене!

— У цьому домі, — він нахилився ближче, — права — ілюзія.

Поліна відступила. Її груди здіймалися швидко.

— Я тебе ненавиджу.

— Чудово, — кивнув Гордій. — Це взаємно.

— Ти думаєш, я стану твоєю іграшкою?

— Ні, — різко відповів він. — Ти станеш моїм щитом.

Вона завмерла.

— Поясни.

— Якщо ти моя дружина — тебе не можна прибрати без мого дозволу. А мій дозвіл… — він зробив паузу, — не отримаєш.

— А якщо Михайло?

— Він мене не вб’є. Поки що.

Поліна зрозуміла.
Це не пропозиція.
Це угода між хижаками, де вона — ставка.

— Коли? — прошепотіла вона.

— Сьогодні.

Вона повільно сіла назад на ліжко.

— Ти позбавляєш мене життя.

— Я його рятую.

— Ні, — її голос був порожній. — Ти просто змінюєш клітку.

Він нічого не заперечив.

— У тебе година, — сказав він. — Або ти виходиш звідси живою як моя дружина… або звідси вивезуть ще одне тіло.

Він пішов.

Двері зачинилися.

Поліна залишилася одна.

І вперше за весь цей день — заплакала.

Будинок Соболь зустрів Поліну не світлом і не теплом — тишею.
Тією особливою тишею великих домів, де кожна стіна щось чула, але мовчала.

Автомобіль зупинився різко. Гордій вийшов першим, не простягаючи руки. Поліна вийшла сама. Вона була в тій самій сукні, в якій планувала святкувати день народження. Тепер вона здавалася чужою, недоречною — як і сама Поліна в цьому місці.