РОЗДІЛ 3 — Розстріл, який усе ламає

Темрява цеху, яка ще вчора була холодною і відстороненою, тепер стала майже живою. Повітря було густе від запаху крові і страху, і Поліна відчувала, як кожен її крок стає тяжчим. Євген лежав на носилках, його очі повільно відкривалися, і він намагався зосередитися на навколишньому світі.

— Поліна… — голос його був слабкий, але рішучий. — Я… хочу бачити… Михайла.

Поліна відчула, як її серце стискається. Вона знала, що ця зустріч може перетворитися на катастрофу.
— Ти впевнений? — тихо спитала вона, намагаючись утримати його від необдуманого кроку.

— Я впевнений, — повторив Євген. Його голос був стійким, всупереч слабкості тіла. — Я не скажу нічого іншому. Лише Михайло.

Поліна відчула хвилю страху. Вона знала, що Михайло — людина, яка не терпить відмови. Його холодний погляд, його контроль над усім світом, де вони знаходяться, означав одне: цей крок може закінчитися смертю Євгена.

Вона піднялася, подивилася на Гордія. Його обличчя було непроникним, очі холодні, але вона відчула напругу, яка не давала спокою навіть йому.

— Він хоче бачити Михайла, — тихо сказала вона. — Що робити?

Гордій мовчав. Його руки стиснулися в кулаки. Вони обидва відчули, що зараз відбувається щось більше, ніж просто зустріч двох людей. Це було випробування, і результат міг змінити все.

Через кілька хвилин прибув Михайло. Його автомобіль зупинився біля промислового цеху, і він увійшов, не показуючи емоцій. Його кроки були спокійними, впевненими, але повітря навколо нього тривожило всіх присутніх.

— Поліна, — промовив він тихо, холодно. — Де він?

Поліна вказала на Євгена. Михайло наблизився, його погляд був як лід, який проникає крізь тіло, душу, кожну клітину.

— Він мовчить, — сказала Поліна, її голос тремтів, хоча вона намагалася цього не показувати. — Не відповідає на питання.

Михайло нахилився до Євгена, уважно вдивляючись у його очі. Тиша навколо була майже оглушливою. Всі відчули небезпеку, але ніхто не смів рухатися.

— Я питаю ще раз, — холодно промовив Михайло. — Говори.

Євген мовчав. Його погляд був рішучим, він не піддався страху. Поліна відчула, як її груди стискаються. Серце билося шалено, а адреналін накривав її повністю.

Михайло зробив крок назад. Його рука повільно потягнулася до пістолета. Поліна застигла. Вона зрозуміла, що зараз вирішується все.

— Ні! — крикнула вона, але голос її загубився в холодній атмосфері цеху.

Михайло не слухав. Один постріл — і тіло Євгена знерухоміло. Його очі дивилися на Поліну, сповнені жаху і невір’я.

Поліна відчула, як світ навколо розколюється. Вона закричала, її ноги втратили рівновагу, і вона різко відступила назад, намагаючись сховатися.

Але люди Гордія, які стояли осторонь, миттєво зреагували. Вони оточили Поліну, не даючи жодного шансу втекти.

— Поліна, — сказав один із них холодно. — Залишайся.

Поліна зрозуміла: тепер вона в пастці не лише фізично, а й психологічно. Вона відчула, як серце стискається від страху і злості одночасно.

Гордій стояв неподалік. Його руки стиснулися в кулаки. Він отримав наказ: вбити Поліну. Внутрішньо він відчув боротьбу: він знав, що повинен підкоритися, але її присутність, її рішучість і витривалість пробуджували в ньому щось інше — приховану симпатію, яку він не міг дозволити собі проявити.

— Я… не можу, — прошепотів він сам собі, його очі зустріли погляд Поліни, і він відчув те, що раніше відчував лише у рідкісні моменти — бажання захистити її.

Але наказ був наказом. Поліна стояла перед ним, її погляд був викликом, її дихання часте, але рішуче. Вона була єдиним свідком того, що сталося з Євгеном.

Гордій відчув внутрішню боротьбу: виконати наказ і вбити її, або знайти інший шлях. Його руки тремтіли, але обличчя залишалося холодним, непроникним.

Поліна, усвідомивши небезпеку, різко піднялася. Вона зрозуміла, що не має часу думати про страх. Лише швидкі дії можуть врятувати її життя.

Її ноги миттєво відскочили назад, але Гордій швидко перехопив її рух. Він не вдарив, не вчинив агресію фізично, лише обмежив простір її втечі.

— Заспокойся, — промовив він холодно. — Ти не можеш піти.

Поліна відчула, як кожна клітина її тіла напружилася. Її розум працював на межі можливостей. Вона розуміла, що тут починається нова гра — гра, де життя, смерть, довіра і ненависть переплітаються у смертельному вузлі.

Поліна миттєво зрозуміла: залишатися означає загинути. Її серце калатало шалено, руки тремтіли, але розум працював чітко. Вона кинулася до виходу, сподіваючись на швидку втечу.

Але Гордій був попереду. Його рухи були швидкими і точними, як у мисливця. Він не підняв руки, не зробив різких кроків, але блокував її шлях. Його присутність була холодною стіною, непохитною і водночас наповненою невидимою силою, яка тиснула на кожну клітину її тіла.

— Поліна, — сказав він тихо, але кожне слово звучало як вирок. — Ти не підеш.

Поліна відчула, як в її грудях виникає буря: страх, лють, розпач і… щось інше, дивне і незрозуміле. Її серце колотилося від неприйняття його влади, але водночас вона не могла не помітити, що цей чоловік, який міг би вбити її одним рухом, стоїть поруч і не робить цього.