РОЗДІЛ 2 — Операція в промисловому пеклі

Темрява цеху висіла густим покривалом, а лампи видавали холодне світло, яке відбивалося від бетонних стін і металевих конструкцій. Запах металу, крові і машинного масла вплітався в повітря, створюючи відчуття, що перебуваєш у пастці, яку неможливо розірвати.

Поліна стояла над Євгеном, його тіло було поранене, а обличчя бліде. Серце її коханого билося нерівно, але живило надію. Вона відчула, як страх і адреналін злилися в єдину масу, що змушувала її рухатися швидко і безпомилково.

— Тримай руки вільними, — промовила вона, перев’язуючи розірвані тканини. — І не відводь погляд від монітора.

Гордій стояв поруч, спостерігаючи. Його погляд був непроникним, холодним, як лід, але Поліна відчула, що він уважно оцінює кожен її рух. Їй хотілося спитати його, чому він тут, чому він не дозволяє нікому іншому допомогти, але слово «чому» померло на губах.

Вона знала: будь-яке запитання зараз може коштувати життя не тільки Євгену, а й їй.

Поліна глибоко вдихнула і почала процедуру. Її руки рухалися з відточеною точністю, кожен рух був логічним і рішучим. Вона працювала не лише як нейрохірург, а як людина, яка розуміє: життя людини у її руках — і вона не має права на помилку.

Гордій мовчав. Він стояв, зігнувши руки за спиною, спостерігаючи, але його присутність тиснула сильніше, ніж будь-які інструменти чи обладнання. Поліна відчула дивне відчуття: він одночасно загроза і захист.

Час тягнувся повільно. Кожна хвилина розтягувалася в години. Світло лампи відбивалося у його очах, холодних і суворих, і вона з кожним рухом відчувала, що між ними починає виникати невидима боротьба: вона — професіонал, яка звикла контролювати життя людей, він — людина, яка контролює все навколо і її теж.

— Поліна, — нарешті заговорив Гордій, і його голос різко вирвав її з концентрації, — роби все швидко.

Вона не підняла погляду, але відчула, як внутрішньо стискається. Його тон був холодним і владним, але він не давав відчути страху, лише змушував рухатися точніше.

— Не хвилюйтеся, — відповіла вона спокійно, тримаючи серце і руки під контролем. — Все під контролем.

— Контроль — це те, що не дозволяє людям вижити тут, — холодно кинув він. — Тобі не потрібні слова. Тобі потрібні дії.

Поліна відчула напруження між ними. Щось у його погляді змусило її зупинитися на мить, відчути його присутність як вагу, що тисне на плечі. Вона знала: він перевіряє не тільки її професіоналізм, а й її характер.

Її руки рухалися далі. Кожен розріз, кожна перев’язка, кожне рішення були критичними. Поліна відчула, як у приміщенні, яке здається порожнім і холодним, піднімається атмосфера небезпеки і влади. Вона працювала так, ніби її життя теж залежало від цього процесу — і, можливо, так і було.

— Пульс стабільний, — промовила вона, перевіряючи монітор. — Залишилось лише спостерігати за пробудженням.

Гордій кивнув, але не промовив ні слова. Його погляд зупинився на ній, холодний і оцінюючий. Поліна відчула, що він вражений її витримкою і точністю, але він не дозволив цьому проявитися. Це тільки роздратовувало і водночас захоплювало її — вона зрозуміла, що він звик бачити людей лише як інструменти, а вона — щось інше.

— Ти намагаєшся здаватися холодною, — тихо промовив Гордій. — Але це тобі не вдається.

Поліна відвела погляд. Її серце калатало, але вона залишалася зосередженою. Вона відчула, що між ними виникла перша справжня напруга — перший крихітний проблиск того, що згодом переросте у щось більше.

— Не знаю, про що ти, — промовила вона, тримаючи голос спокійним, — тут важлива лише людина.

— Людина? — повторив він холодно. — Ти ще не знаєш, що таке людяність у цьому місці.

Поліна зрозуміла, що він говорить не лише про Євгена. Це був натяк на неї саму, на її слабкості, страхи, на все, що вона приховує за своєю професійністю.

Вона відчула різкий порив гніву.
— Може, ти перестанеш говорити і допоможеш хоча б… не заважати?! — голос її прозвучав рішуче.

Гордій нарешті зробив крок ближче. Його присутність стала ще більш відчутною. Він дивився на неї так, ніби читав її думки. І раптом Поліна відчула, що це не лише ненависть, яку вона відчуває до його нахабності — тут було щось інше, темне і сильне.

— Я не заважаю, — промовив він, ледве підвищивши голос. — Я спостерігаю. І ти повинна знати: будь-яка помилка коштуватиме тобі життя.

Поліна застигла. Тут, у темному цеху, з кров’ю Євгена під руками, вона зрозуміла: це не просто операція, це перший урок виживання у світі Гордія Войтовича.

Її руки знову занурилися у роботу. Вона не могла дозволити собі відступити. Кожен рух був критично важливий. Кожне рішення — питання життя і смерті.

Повітря в цеху ставало все важчим. Поліна відчула, як її плечі напружуються від постійного напруження. Кожен рух рук був точним, відточеним роками практики, але серце калатало шалено — вона знала, що будь-яка помилка коштує не лише Євгену, а й їй.

Євген повільно відкрив очі. Його погляд спершу був розфокусований, але поступово він сфокусувався на Поліні. Серце її здригнулося. Його слабкий, але впізнаваний погляд пробуджував хвилю емоцій, яку вона намагалася тримати під контролем.