РОЗДІЛ 1 — День народження, який усе змінює

Світило сонце, таке нав’язливо яскраве, ніби знущалося з неї за цю ніч без сну. Поліна стояла біля вікна ординаторської клініки Соболя, стискаючи в руках кухоль холодної вже кави. Її день народження. Двадцять шість. Хотілося почати його непомітно — на диво, без чергового вибуху емоцій чи чийогось сарказму.

Але, здається, Всесвіт мав власні плани.

— О, наша зірка вже тут, — пролунав позаду знайомий, отруйно-солодкий голос медсестри Лєри. — Навіть іменинниця не може пропустити нагоду показати, яка вона… незамінна.

Поліна повільно повернула голову.
Лєра стояла, схрестивши руки, поряд — дві інші, такі ж врівноважено-підленькі. Вони посміхалися штучно, з тим особливим презирством, яке знають тільки жінки, що ненавидять без очевидної причини.

— Я прийшла вчасно, — спокійно відповіла Поліна. — Все, як завжди.

— Як завжди, — переповіла Лєра. — І як завжди, хтось інший змушений робити за тебе дрібну роботу, бо ти «сильніша» і «важливіша».
Підморгнула, немов вирок поставила.

Поліна не реагувала. Її спокій — це звичка. Щит.
У клініці Соболя якщо ти реагуєш — ти програв.

Соболь-молодший, директор клініки, прозваний «молодшим хижаком», особисто привів Поліну два роки тому. Коли він бачить в тобі потенціал — ти або злітаєш, або тебе зжирають. Поліна обрала зліт. Решта — ревнували, ненавиділи, плели інтриги.

Ніби вона просилася сюди.

Ніби це був її вибір.

На столі різко засвітився телефон.
Сергій — брат.

Сергій:
Полі, я купив торт! Ввечері святкуємо. Євген обіцяв бути вчасно.

Поліна усміхнулася краєчком губ.
Євген…
Коханець, але занадто рідкісний.
Гарний, теплий, зручний.
Той, хто дає відчуття нормальності, якої їй завжди бракувало.

Він казав, що сьогодні підготував сюрприз.
Вона вірила, що цього разу він справді прийде.

Поліна взяла історію хвороби зі столу та пройшла до палати.
У голові все одно крутився план:
закінчити зміну → купити щось маленьке собі → додому → вечеря з братом і Євгеном → спробувати просто жити.

Їй так хотілося спокою.

Спокій — розкіш для тих, хто працює під ім’ям Соболя.

— Поліна! — вигукнула з коридору Катерина, її напарниця.
Завжди тиха, завжди чемна, завжди з відтінком страху перед усім світом.
Катя тримала телефон і виглядала блідою.

— Що сталося? — Поліна підійшла ближче.

— Мені щойно подзвонили з Головного. Виклик. ДТП… серйозне. Я не можу… у мене температура, — Катерина витягла руку, вона трусилася. — Поліна, будь ласка, підмініть мене. Це всього один виклик. Я поверну борг.

Поліна подивилася на годинник.
Всього лиш двадцять хвилин до кінця зміни.

Але Катерина справді виглядала так, ніби впаде просто зараз.

— Добре, — зітхнула Поліна. — Я підміню.

— Ти — свята, — прошепотіла Катерина з полегшенням.

Свята.
Саме так.

Та, яку всі терплять лише тому, що вона робить роботу за інших.

Швидка чекала біля входу.
Диспетчер швидко проговорила параметри виклику:

— ДТП. Водій живий, але без свідомості. Вам потрібно до промзони. Фабрика “Соболь-Тех”.

Поліна застигла.

Промзона Соболя.
Територія, куди зазвичай ходять тільки ті, хто або дуже потрібний сім’ї… або дуже їм заважає.

— Це далеко від траси. Там же немає дороги? — перепитала Поліна.

Диспетчер знизала плечима.

— Я тільки передаю інформацію, що дала охорона фабрики.

Охорона… фабрики.
Не поліція.
Не свідки.

Це вже виглядало дивно.

Коли вона сіла в машину, водій закрив двері надто швидко.
І надто тихо.

А потім — вони поїхали не в напрямку траси.
Не до місця ДТП.
А по внутрішній дорозі до фабрики.

Серце Поліни стиснулося.

— Це точно той адрес? — запитала вона.

— Так, — коротко відповів водій.
Його голос не був голосом службового працівника.
Схожий, але… ні.

— Хто передав виклик?

— Я не уповноважений пояснювати.

Поліна глибше вдихнула.
Це неправильно.
Все навколо кричало “пастка”.

Коли машина зупинилась, вона побачила величезні ворота фабрики.
Металеві, важкі, із символом Соболя посередині.
Охорона в чорному вже стояла, ніби чекала.

— Це не ДТП, — сказала Поліна тихо.
— Я не підписувалася на… — вона не встигла закінчити.

Двоє охоронців підійшли й відчинили двері з її боку.

— Прошу. Швидше.

Вони не торкались її — вони не мали торкатись.
Але їхній тон був наказом.