7.2

Сутінки, що опустилися, подарували бажану прохолоду. Попри середину осені, день видався спекотним. Друзі не поспішали йти до свого гуртожитку.

Ноги самі принесли їх на алею Засновників. Поблукавши трохи біля статуй, вони рушили до озера. На жаль, Ленгріни видно не було, тому вони обійшли озеро і пішли назад.

Проходячи недалеко від того місця, де Мерлін вчив її літати, Лера мимоволі прискорила крок. Свіжі були спогади про синці, які вона тоді заробила.

Годинник на бронзовій статуї показував половину сьомого. Треба було вже повертатися. 

Поруч із гуртожитком Вольфрама Лера помітила постать дядька. Він ходив збоку в бік. Побачивши її, Мерлін рушив на зустріч.

— Нарешті, я вже думав, ви заблукали!

— До комендантської години ще довго! — сказала Соня; тільки вона з друзів не знала, що Мерлін дядько Лери.

Лера довіряла подрузі, але поки що їй не дозволяли розкривати правду. Інші дізналися про це випадково.

— Ми тебе почекаємо всередині! — ситуацію врятувала Уляна, забравши Соню і Лізу з собою. Андрій вирушив за ними.

Залишившись одна перед Мерліном, Лера втупилася. Вона гадки не мала, навіщо знадобилася дядькові так пізно.

— Чому у тебе телефон не відповідає? — насупив брови чарівник.

— Я його забула у кімнаті! — покаялася дівчинка. Звідки їй було знати, що за ці дві години вона комусь знадобиться. — Щось трапилося? Навіщо я вам потрібна? — Лера легко переходила у спілкуванні з дядьком від "ти", на "ви".

— Розкажи про свої сни. Як часто вони повторюються? Хто їхні герої?

— По різному. — розгубилася дівчинка. — Влітку були раз на кілька днів, потім не було майже місяць, і знову! Я бачу тільки того хлопця. Що відбувається, Мерліне? Що це означає?!

— Найімовірніше, хтось знову хоче пробитися у твої думки. Тобі треба навчитися ставити захист. Морл може через цього хлопчика слідкувати за тобою!

— Ні. Навряд чи. — скептично подивилася на нього Лера. — Все виглядає як звичайний сон. Досі ми з ним ніяк не контактували. Але якщо тут замішана магія, то, швидше за все, це я за ним спостерігаю.

Зненацька в голові сплив ще один сон. Його героєм був Морл, тому Лера спочатку побоялася про нього запитувати.

— Ти чув, щось за пророцтво Деніра, воно стосується Принцеси Часу?!

Мерлін замислився.

— Нічого не чув про пророцтво. Але ця людина написала поему, називається «Принцеса двох часів». — Лера нікуди вже не поспішала, тому попросила розповісти докладніше. — Там розповідалося про дівчину Дар'ю, яка прийшла з майбутнього, щоб урятувати країну від лиха. Декілька королівських сімей хотіли отримати її собі. Але вона обрала принца ельфів, відкинувши драконів та велетнів!

— Драконів, тобто людей? Вони перетворюються? — дівчинка згадала один із романів, який вона читала влітку.

— Ні. Справжніх драконів. — відповів Мерлін. 

— А є рукописна версія поеми?

— Вона була написана дуже давно, і навіть копій уже не лишилося! Іди до гуртожитку. Вже пізно!

Але Лера навіть не збиралася йти. Їй було життєво потрібно поставити це питання.

— Чому я все ще маю приховувати, що ти мій дядько?

— Ми, здається, вже про це говорили! Це дуже небезпечно!

— Скажи, що просто соромишся мене і все! — пирхнула Лера і розвернулася до воріт, але дядько впіймав її за руку.

— Щоб я більше не чув такого! Ти навіть не уявляєш, скільки в мене ворогів, які зроблять все, щоб мене знищити! Я безсмертний, вони мені нічого вдіяти не зможуть, а ось ти беззахисна. Хочеш, можемо всім розповісти? Але потім хто це буде розхльобувати?!

Дивлячись на палаючі гнівом очі, Лера знітилася. Їй зовсім не хотілося опинитись у центрі чиєїсь уваги. Попрощавшись, вона розвернулась і пішла до воріт свого гуртожитку. Попри те, що Мерлін мав рацію їй було прикро.

Підходила до будинку номер 7 вона у поганому настрої.

* * *

— Забери його сьогодні. Він не повинен довго перебувати в чужих руках! — Лера помітно нервувала, передаючи квітку в руки Соні.

— Не турбуйся. Я почекаю, скільки потрібно! — усміхнулася дівчинка, бажаючи заспокоїти подругу. — Ідіть на перездачу.

Лера кивнула головою, кинувши ще один погляд на квітку, тепер уже сховану в сумку. До призначеного часу було менше десяти хвилин, тому Лері довелося поквапитися.

Одягнувши навушники, Соня включила пісню свого улюбленого гурту. З них долинала енергійна музика з басами. Поспішати було нікуди. Перевісивши сумку на інше плече, дівчинка вийшла за межі школи.

Яскраво світило сонце, вітер ледь чутно шумів у пожовклих кронах дерев. Нічого не віщувало біди.

Попереду замаячили невеликі двоповерхові будинки, які займали кілька кварталів перед школою. Це було царство затишку та достатку, адже бідні люди не могли купити тут будинки. Поблизу не було громіздких багатоповерхівок, лише гарні будиночки та сквери.