Частина VII. Пастор драконів

Назар Мулик
Кров Дракона

Запах диму посилювався з кожною секундою. Фалмін повільно та обережно ступав ногами по плитах, якими була викладена підлога. Він не мав при собі смолоскипа, але в темряві бачив значно краще, аніж проста людина, тому йшов не озираючись, не намацуючи руками стін, яких і не було видно. Декілька разів натикався на статуї святих, які і досі стежили за монастирем.

Згодом коридор, що вертівся змією, вивів чаклуна до якоїсь зали. Подув вітер, напевно, з протилежного боку був вихід.

Чаклун, тримаючи меча напоготові, рушив вперед і помітив стіну, яка огинала залу півколом. Він на щось наступив, здійнявся невеличкий шум і Фалмін завмер.

Відповідь не послідувала, ані реву, ані іншого страшного звуку. Пішов далі, розуміючи, що рано чи пзно, тримаючись біля стіни, дійде до виходу. На половині дороги зупинився, вдивився у темінь, від якої починали боліти очі. Зненацька позаду почув скрегіт. Щось шаруділо по плитці, швидко наближалося. Фалмін зігнув коліна, виставив меча в горизонтальне положення, аби з півобороту нанести удар. Щось йому підсказало, що потрібно зачекати, підпустити істоту до себе.

Це врятувало йому життя.

Щось підскочило до нього, тихенько пискнуло. Відчув, як об ногу треться щось мале та тверде. Повільно повернувся тулубом до істотки, яка прийнялася нюхати його, наче собака. Стало ясно, що це створіння загрози не несе.

Фалмін повільно опустився на коліно, переклав меча в ліву руку, а вільну простягнув до істотки, яка тихенько пискнула. Намацав велику голову, потім провів пальцями по крильцях, які періодично тріпалися, наче воно намагалося полетіти. А ще зазирнув у вертикальні жовті зіниці, поки ті уважно його розглядали. За мить збагнув, хто зараз перед ним, але рев, який пролунав неподалік, змусив миттєво зосередитися й встати на ноги.

Праворуч, з коридора, з якого він вийшов, лунало громоподібне ричання. А тоді зненацька звідти вилетіла ціла хмара вогню. Фалмін миттю зреагував, схопився за істотку, стрибнув до стіни, затулившись «драконячою» рукою. Вогонь пролетів повз, але павутина та уламки меблів, що лежали в залі, спалахнули наче сірники, освітивши більше, ніж половину приміщення.

Фалмін зблід.

Під самісінькою стелею, гуртуючись щільно один біля одного, згуртувалося близько двадцяти невеликих драконів. Десятки вертикальних зіниць дивилися на Фалміна, вивчали його та небезпечно блистіли. Фалмін на мить кинув погляд донизу, аби оглянути маленьке створіння у себе під пахвою. Там засів ще менший дракончик, який перелякано водив оченятами та притулився до чаклуна своїм випуклим животиком. Дракони не нападали, лише моторошно дивилися на приблуду, яка порушила їхній спокій.

Фалмін не знав, що робити, адже розумів, що вступати в бій означає вірну смерть. Однак дракончик, який нарештів оговтався від переляку, скочив, тріпонув крильцями, заричав смішним риком на драконів, які, на превелике здивування чаклуна, одразу розбрелися по кутках.

«Невже це правда?! – наче грім промайнуло в голові чаклуна, але тоді драконеня сильно ткнуло його під ребро, а саме побігло кудись у темряву, даючи знати, що потрібно йти за ним.»

– Воно або приведе мене до спасіння, або до смерті, – пробурмотів собі під носа чорноволосий чоловік, після чого, не довго думаючи, підвівся та побіг за дракончиком.

Незважаючи на свої розміри й великий живіт, маленьке змієня жваво бігло вперед, змушуючи пильно за собою стежити. Фалмін двічі за щось зачіплявся, але піднімався та продовжував цю біганину в темряві. Вони тричі повернули, навіть один раз піднялися сходами.

Невдовзі чаклун побачив, що попереду майорить величезний прохід. Чоловік збавив хід. Заплющив очі через світло, від якого встиг відвикнути. Коли зір відновився, він розгублено й трішки невпевнено покрокував вперед. Пройшов через прохід і опинився на великому плато, схожому на язика, що випирав з скелі. Тільки зараз чаклун побачив істоту, яка уважно дивилася на нього жовтогарячими очима.

Чаклун остовпів.

– Схоже, я помер, – сказав вголос, не вірячи своїм очам.

Він не раз чув легенди про вищих драконів, істот, які вражали своєю могутністю, величчю та мудрістю. Не один раз і бився проти таких противників, які змушували боротися за власне життя, а не за здобич. Але те, що чаклун бачив зараз, здавалося сном.

Дракон сидів на задніх лапах, а повністю розкриті крила, такі ж неосяжні, як і довга шия, сягали меншою мірою десяток метрів в розмаху. Голова, схожа на великий плаский камінець, здавалася нерухомою, а ніс постійно випускав рідкий пар. Луска красиво виблискувала, наче відполерована.

Чаклун не раз бачив схожих створінь, але саме колір луски змусив людину втратити дар мови. Це був чистокровний чорний дракон, найрідкісніший серед своїх братів.

– Неочікувана зустріч у неочікуваному місці, – сказав велетень милозвучним голосом, який шпицею в'їдався в мозок. – Дійсно, цей світ дивує мене з кожним разом все більше, а бачив за своє життя я дуже і дуже чимало, – дракон був незворушним, здавалося, що й паща його не відкривається. – Підійди ближче, людино, аби я краще тебе роздивився.

Фалмін, все ще переборюючи в собі крихти невпевненості та миттєвого страху, зробив декілька кроків назустріч, не відриваючи очей від морди дракона, яка зобразила щось подібне на усмішку, виставивши на показ ряд гострих зубів. Чаклун ніколи не бачив, аби дракони посміхалися.

– Ааа, так, так, так, це ж усім відомий Фалмін з Мальгарда! – закричав голосно дракон, від чого затремтіли самі скелі, а Фалмін ще більше побілів. – Великий воїн та вбивця драконів, прозваний Благандійським Чаклуном, Драконячою Смертю та Чорноволосим Драконом! Я все перерахував? – Фалмін не відповідав, лише слухав. – Чутки про твої діяння дійшли й до мене, воїне, тому можу вважати, що ти заслуговуєш знати моє ім'я. Звати мене – Яленіраведдін!