Частина VI. Початок полювання

Назар Мулик
Кров Дракона

   В затхлому приміщенні було темно від щурів, що табунами ганяли з кутка в куток. Єдине вікно темниці було закрите ззовні, тому сонячне світло не проникало сюди анітрохи.

Фалмін, скорчившись на землі калачиком, саме спльовував кров.

Його били. Довго та заповзято били дерев’яною палицею. Спина та шия, як він відчував, спухли та кровоточили, а голова паморочилася від болю. Чоловік, який стояв над ним і вкотре замахувався, втоми не відчував. Це було видно по вогню, що горів в його очах.

Палиця опустилася, поцілила під ребра, які вибухнули болем. Фалмін уже не кричав, як декілька хвилин до цього, зараз просто боровся з тим, аби не втратити свідомість. А може, краще втратити? Тоді може перестане бити?

Але він знав, що якщо втратить свідомість чи покаже слабину, це сприйметься за слабість, а чоловік, який його бив, не знав такого слова і виправдання. Навіть якби Фалмін й захотів когось покликати на допомогу, то не зміг би. Просто не було кого, і все тут.

Нарешті удари припинилися, ребра та хребет тріщали, а з роззявленого рота текла цівка крові, забруднюючи і до того засрату гнилою соломою та лайном щурів підлогу. Чомусь цієї миті Фалміну дуже захотілося смажених реберець, під гранатовим соусом та часником. А ще випивки. Дуже багато випивки.

Що ж, можливо, якби не був він зараз в темниці; якби не стояв над ним величезний чоловік з закривавленою палицею в руках; якби життя не нагородило хлопця таким учителем, то, можливо, тоді Фалмін і зміг би поїсти смажених реберець та запити це андурським білим. Замість цього він вихаркав ще згусток крові, ще більше зіщулився від болю, що раз за разом прошивав тіло, наче тисяча голок.

Чоловік вивищувався над ним скелею, переводив подих і дивився з диким вогнем в очах, який лякав Фалміна більше всього в житті. Щури, що юрбою забилися в кутку і налякано дивилися за дійством, навіть боялися пискнути.

– Тепер ще раз, учню. Повторюю запитання, а ти, як уважний ученик, даєш правильну відповідь. – чіткий та сталевий голос чоловіка розірвав тишу так зненацька, що Фалмін ще більше затремтів, а тіло покрилося сиротами. – Отже, учню: що є вразливим місцем червоного дракона, званим ще також кургадаром?

Фалмін ковтнув слину разом з кров’ю, зіщулився, здавалося, до неможливості, боячись подивитися вгору. Замість цього поглянув затуманено на шкіряні чоботи з металевими підбоями, від яких гонило кров’ю. Відчував на собі погляд вчителя, знав, що якщо відповість неправильно, удари посипляться одразу, чого він аж ніяк не хотів.

– Очі і...і...кхм...удар в серце або легені під гострим кутом, під луску... – видавив Фалмін, напружуючи свій мозок до неможливості.

– Добре, учню. – слова вчителя наче з туману, десь далеко та приглушено, – Сподіваюся, що наступного разу ти більш ретельно вивчиш «Анатомію драконів та бестій їм подібних». Адже наука в ліс не йде, хлопчисько...Кому, як не тобі це знати.

**************

Фалмін прокинувся як і завжди раніше за інших, коли прохолодний ранок повіяв холодком по ногах, змушуючи щільніше загорнутися в ковдру. Нічні жахіття та дивні видіння не давали змоги бодай трохи відпочити.

«І так вже три місяці…Якщо такий стан речей буде надалі, то невдовзі я не зможу навіть стояти на ногах, – вкотре думав Фалмін, переборюючи головну біль та втому.»

Він підвівся, приморгуючи подивився на сонце, яке визирнуло з-за туманного неба.

Гноми спали, голосно хропіли й говорили уві сні, лишень він серед вихору звуків був тихим, як трави, що погойдувалися в ритм вітру. Фалмін вирішив поки що нікого не будити, а перевірити все своє спорядження. Зняв зі спини Гора арбалета, поклав його на землю, протер ганчіркою по спускових механзмах, перевірив капсулу для отрут, приклав до плеча. Пересвідчившись, що приціл в порядку, вже хотів взятися за меча, але, коли повернув голову до табору, завмер. Ворота були відчинені, а за ними навіть звідси було видно спалені палатки та хатини. Схоже, вечір був дуже вдалим. Конкуренція скоротилася.

Проте інший таборець, що розташувався дещо далі від інших, був в цілісності. Фалмін важко видихнув, задумався.

Від гномів почулися стогони й прокльони. Як мінімум двоє коротунів одночасно скаржилися на холод і задубілі пальці ніг. Одразу за ними прокинувся Грівар.

– А най його в гузно, – сказав він заспаним голосом. – Дме той вітер, наче з тролячої сраки!

– Ти не такий далекий від істини, – сказав Фалмін, усміхнувшись темними очима. – Вітер свистить від гір – дракон знає, що ми йдемо.

– То це та курва? – вирячив очі гном, намагаючись побачити крзь туман силуети Чорних гір. – Цей паскудник може впливати на погоду?

– Може і робить це доволі вправно. Особливо цим славляться вищі дракони, – пояснив Фалмін, дивлячись за пробудженням гномів. – Ми повинні квапитися.

– А що, їсти не будемо?

– Будемо, тільки дуже швидко. Потрібно негайно побачитися з принцем, аби дзнатися про деталі полювання.

Гноми мовчки, нашвидкоруч розклали багаття, аби зварити суп з м'ясом. Фалмін відійшов, певно, через потребу. Грівар наказав Гільому та Бортугу почистити та привести до ладу зброю. Іллі отримав розпорядження негайно роздобути воду. Кагдір побіг до табору принца, щоб розвідати обстановку.

На лежанці заворушився Гібді. Напився він найбільше серед інших, тому з обличчя був, наче мрець. А може і гірше.

– О, а ось і наш алкоголик прокинувся! – заторохтів піднесено Грівар. – Як спалося, лайдаче?

Гібді закліпав, не розуміючи, де перебуває. Вода, яку на нього вилив Грівар, одразу перенесла в реальність.

– А щоб тебе! – гном затрусився, зацокотів зубами. – Немає чого робити?!

– Менше спати треба, – буркнув образливо командир загону. – Замість цього краще вставай і хлопцям допоможи води наносити.