Частина V. Розмови біля вогнища

Назар Мулик
Кров Дракона

Захід Тальгрієна завжди вирізнявся з-поміж інших частин королівства нестандартною погодою. Цей сезон не був виключенням. Сонце стояло високо в зеніті, а сніг, який проносився цими місцинами декілька днів тому, вже встиг розтанути. Наступила так звана "зимня весна", як називали це явище місцеві. 
– Завжди дивувався із цих країв, – заговорив Грівар, коли вони проїжджали над одним із багаточисельних мостів, які прокидувалися над невеличкими річечками, – безмежні лани та поля, що тягнуться аж до кордону з Норенгардом. Не знаю навіть, як люди можуть за усім цим встежити. У нас, гномів, гори спостерігають за своїми дітьми, а не навпаки. Хіба ні, Фалміне?
   Чаклун звичайно ж не відповів. Його голова й так була забита іншими, більш важливими речами, аніж розмова про пейзажі. Хоча, якщо бути відвертим, іноді навіть він дивувався з примх матінки Природи. 
   Попереду, впираючись в дорогу, винирнув великий став, а біля нього село Ожинка, яке славилося варенням та горілкою із ожини. Вони не збиралися зупинятися тут, але потрібно було запитати точний шлях і останні чутки. Можливо, така розвідка дала б плоди.
   Як тільки вони заїхали на окраїну села, до них підбіг височенький хлопчина із рудою чуприною. Обкиданий веснянками, наче небо зорями, він всю дорогу біг за поні гномів та конем Фалміна, виспівуючи дурнуваті пісні та при цьому голосно регочучи. 
   Врешті, коли компанія дісталася майдану села, а потік слів дурника продовжував литися, гноми почали нервувати.
– Якщо він не закриє свою хвіртку, я йому особисто напхаю туди каміння! – пробурмотів невдоволено Гібді, цими словами влучно висловивши бажання усієї компанії гномів. – Він же не замовкає, відколи ми заїхали в село!
– У Кагаку його б давно вже обкидали гівном та охрестили прокаженим, – сказав спокійно Грівар, на що компанія гномів несамовито зареготала, привертаючи своїми гучними криками увагу селян. – Гібді, а уяви, що із ним зробила б панна Лора.
– Ооо, – схопився той за голову, – вона б його затрахала до смерті, а потім повішала над каміном в якості трофею!
   Гноми розсміялися ще голосніше, від чого деякі боязкі люди відходили подалі, перелякано зиркаючи на новоприбулих. Звичайно окрім рудоволосого дурника.
    У Тальгрієні не було відомих розбійницьких ватаг чи банд, проте гноми дуже були схожі на одну із таких, лише Фалмін був мовчазним та весь час щось видивлявся по сторонах. І саме через це був найбільш моторошним.
   Зупинилися на декілька хвилин біля невеличкого, обвішаного висохлими віночками будинку, що виявився місцевим шинком. Під крики та пердіння дурника до них вийшов високий чоловік з худорлявим обличчям. 
– Здоров'я бажаємо, благородне панство, – сказав він шанобливо, знявши в знак привітання шапку із бобрячого хутра. – Я староста цього села. Звуть мене Хома. Чим завдячуємо вашому візиту? 
– Ми тут проїздом, – сказав швидко Фалмін, бачачи, як Грівар набирає в груди повітря для відповіді. – Хотіли лише  уточнити, чи правильним шляхом ми їдемо. – Фалмін на мить замовк, поглянувши собі за спину. Там вже зібралася добра юрба людей, яка півколом оточила новоприбулих вершників і уважно їх роздивлялася. – Кажуть, що принц Кральє дає винагороду за голову дракона, який їсть людей в оточуючих селах. Чули про таке? – сказав чаклун по хвильці мовчання. 
– О, так ви мисливці на драконів? – запитав вражено чоловік.
– А що, не видно? – крикнув у відповідь Грівар. Взявся однією рукою за пояс, а іншу поклав на древко сокири, намагаючись вдати із себе благородного воїна. 
– Звичайно видно, пане, – запевнив його із награною посмішкою чолов'яга. – Ми тільки раді допомогти, наш володар присилав якогось лицаря, чи ж то пахолка, і нам наказ дав, що якщо будуть проїжджати туточки якісь благородні молодці, то нехай їдуть на північний захід ще з годину, потім звернуть біля Чортового яру й повертають на північ, до гір. Так владика казав.
   Владика. Саме так простолюдини називали лордів, яких вважали своїм законом та владою. І винуватити їх за це не можна. Принци та королі вкрай рідко проїжджали такими місцями, а тому більшість простого населення в очі не бачила своїх справжніх «володарів». А як відомо, людина повинна комусь бити поклони та закласти живого гусака, аби домовитися за те чи інше дільце. Тими, кому билися поклони, ставали ніхто інші як місцеві лорди.
– Дякую, добрий чоловіче, – подякував Фалмін, легко поклонивши головою. – Богів у поміч.
– Пане, – окликав його староста, підійшовши поближче, – а це не вас випадково величають Благандійським Чаклуном?
   Люди, що стояли позаду півколом, нагострили вуха й присунулися ближче до Фалміна, аби почути його слова. Рудий дурник радісно перднув і дременув в натовп, певно, згадавши про вкрай важливу справу в нужнику.
– Так, ваша правда, – сказав по хвилі тиші чорноволосий. Люди в натовпі загули. – Вам є що мені сказати?
– Ходили чутки, що вас дракон зжер. – опустив погляд староста, не в змозі дивитися у вічі чаклуну.
– Хе, най їх лярва візьме! – втрутився Гібді, задерши гордовито підборіддя вгору, наче зараз йшла мова про його честь. – Фалмін цих дракон голими руками вже із сотню поклав. І ось зараз їде за сто першим!
   Сам чаклун не подав вигляду, що здивувався словам чоловіка.
– Ні, добрий пане, я живий і здоровий, як бачите. – не звернув він уваги на слова гнома. Просто не любив, коли його хвалили. Особливо такі балаболи, як Гібді.
– Це добре, – сказав невпевнено худорлявий, дивлячись на коня чаклуна. – Просто...пане, тут питали про вас.
– Хто?
   Хома зиркнув на людей, що нагло підслуховували розмову. Побачивши погляд старости, місцева голота почала розходитися по домівках. Чоловік почав говорити лише тоді, коли їх слухали тільки чаклун та гноми.
– Днів зо три тому приїздив загін вершників. У чорному всі були і зі зброєю. Випитували, чи не проїжджав тут пан Фалмін. Я сказав, значить, що не проїжджав і не чув навіть про такого, а вони мені натомість наказали, щоб я сповістив їх, якщо буде проходити тут такий. 
– А не сказали ті люди, де їх знайти?
– Аякже, сказали, пане, – закивав староста. – Неподалік тут, біля старого млина. Я не видам вас, оскільочки чув про ваші справи й дуже шаную вашу роботу, а тих обірванців більше сюди не пущу, хай навіть зі зброєю прийдуть.
   Фалмін переглянувся із гномами, а сам сунув руку в кишеню куртки, витягнув звідти дві срібні монети і кинув їх старості.
– Дякую за пересторогу. Нехай щастить.
   Фалмін мовчки рушив конем вперед, за звичкою жодного разу не озирнувшись. Гноми, мить позволікавши, штурхнули поні, рушили за ним. 
   Коли вони проїхали останню хату і рушили на північ по розбитій як трясця дорозі, Грівар із Гібді під'їхали до Фалміна з двох боків, аби перекинутися парою слів.
– Чаклуне, я взагалі нічого не зрозумів, – сказав грізно Грівар. – Це що за лопотіння тільки що було?
– А що незрозумілого? – спокійно запитав Фалмін. – Я розпитав дорогу в старости й тепер ми точно знаємо, куди їхати.
– Фалміне, не тягни кота за всі його принади, – вклинився в розмову Гібді. – Що за люди тебе шукають?
– Такі ж самі мисливці на драконів, як і ми. – вирішив збрехати чаклун. Гномам ні до чого було знати, що на нього зараз полював не один десяток людей. Суто із логічних переконань. 
– А навіщо ми їм? – не розумів Грівар. – Ми що, золото веземо, аль як?
– Дурна ти голова, – взірвався Гібді, вичаривши очі. – Не доганяєш? Вони нас перестріти хочуть, оскільки ми є конкурентами. Фалмін – один із найкращих у своїй справі, і плюс до всього тут гноми, які нічого й нікого не бояться.
– Ой, не бояться вони, – нізвідки з’явився рудий дурень, підстрибуючи підбіг до гномів і почав корчити мавп`ячі обличчя, – Зараз як пердну, то всі гуси позлітаються!
– Рота закрий, а то каміння точно напхаю! – пригрозив голосно рудобородий гном, –  Йди геть, засранець, поки моя сокира тобі сраку не поголила!
   Гноми як один зиркнули на дурника, від чого той все ж таки підпсував повітря, однак від перелякану закричав і дременув в село. Більше вони його не бачили.
– Так, про що це я? – кашлянув в кулак Гібді, – Ось, тому-то нам варто бути обережними й обійти цей сраний млин, щоб ніхто не перестрів і часу не забрав.
– Слушно кажеш, – сказав Фалмін, не перестаючи дивитися на розбиту дорогу, що повільно повертала на північ. – Особисто я не хочу поки вступати ні з ким в бій, якщо є бодай можливість уникнути кровопролиття. Пропоную зробити невеличкий крюк, витратити трішки більше часу на дорогу, але не встрягати в бій і спокійно доїхати до місця призначення.
   Гноми, погоджуючись, закивали. Нікому поки не подобалась перспектива передчасної битви, хоча по своїй природі коротуни завжди були раді гарній бійці. 
   До заходу сонця було ще далеко, а шлях їх пролягав через засипані снігом місцини. І оскільки розмова не клеїлася, кожен думав про своє:
   «Дракон зачекає, але головне не відморозити ноги через цю бісову погоду, – подумки лаявся Фалмін. – І випадково не натрапити на своїх переслідувачів.»
   «Зараз би в баню! І горілки першого сорту! – думали одночасно гноми.»
   «Срати чи не срати? – довго думав рудий дурник, придивляючись із підозрою до колодязя, звідки жителі Ожинки щодня брали свіжу воду...»