Частина IV. Давній друг.

Назар Мулик
Кров Дракона

   Пересікши Холодну долину, супутники виїхали на Нерівний шлях, який вів до кордону з Норенгардом. Час від часу дорогою проїжджали поодинокі підводи, а пізніше проїхало декілька лицарів із понурими обличчями, які навіть не звернули уваги на дивну компанію.

Десь під вечір компанія дісталася до останнього їхнього місця пристанища перед остаточною зупинкою. Ним виявились руїни покинутого замку Ветрір, який колись належав знатній родині Ветрірів. За чутками, усі члени сім'ї були страчені через зраду королю, а замок так і залишився стояти самотнім посеред чистого поля.

Гноми, а особливо Грівар, певний час протестували, оскільки не хотіли зупинятися тут. Але Фалмін мовчки зліз з коня, взяв за вудило Гора і пішов до аркоподібних зруйнованих воріт. Певно, тягнуло його до неприємностей.

– Фалміне, а якщо там щось є, – прошепотів позаду Гібді, дивлячись на наполовину зруйновані вежі, стіну та ворота замку. Той зараз видавався йому вкрай лякливим, але він би краще з`їв свого язика, аніж зізнався у цьому іншим.

– Тоді вб'ємо це щось, – сказав спокійно темноволосий чаклун, проводячи коня повз ворота і заходячи в середину двору. – У нас немає вибору, якщо рушимо далі, то доведеться ночувати просто посеред дороги. Та й потім шлях переходить в ущелину Дхірдоль, а я чув, що смертей там щороку все більше й більше. А що не так?

– У нас ходять повір'я про цей замок, наче тут живе страшна потвора в людській подобі, заманює сюди мандрівників, а потім або зжирає їх, або перетворює на вовкулаків чи вурдалаків.

Гібді після власних слів міцніше стиснув руків`я сокири, перелякано дивлячись на темні стіни та будівлі, які оточили їх з усіх сторін. У дворі стояв великий фонтан у вигляді слона, який повинен був випускати воду з хобота, але зараз замість води там лежали уламки дерева та сміття.

Низько по землі поповз ледь помітний дим, повністю заповнивши двір.

Фалмін поглянув на вибиті двері, які лежали неподалік від входу в замок, озирнувся, аби переконатися, чи гноми вже на місці. Грівар та інші коротуни недовірливо подивлялися на фонтан і чорний прохід, але все ж таки злізли з поні й підійшли до Фалміна.

– Ну й що далі? – Грівар дістав свою сокиру й міцно стиснув її в долонях. – Мене від цього місця сіпає і шлунок крутить.

– Ага, і плюс до всього морозець по сраці ходить, – додав Гібді, визираючи через плече товариша.

– Розведемо вогнище тут, у дворі. Всередину замку заходити не будемо, – сказав чаклун, і гноми полегшено видихнули. – Але потрібно прочесати околицю, аби потім не було неприємностей з розбійниками. Займетеся цим?

– Без питань! Буде привід піти звідси бодай ненадовго, – сказав Грівар полегшено. – А ти що будеш робити?

– Постараюся, аби наша ніч тут була якомога безпечною.

– Не зрозумів.

– Йдіть, Гріваре, причому всі.– сказав Фалмін, у якого відчуття тривоги зростало із кожною секундою. – Візьміть Гора із собою, про всяк випадок, а я тут прошарюся трішки.

Гноми перезирнулися між собою, знизили плечима й вирішили послухати чаклуна. Навіть Гібді не став сперечатися, хоча він ніколи і не кидав друга у біді, однак розумів, що в даному випадку краще піти подалі звідси і довіритися Фалміну.

Вже за мить бородані залізли на поні, не забувши взяти Гора із собою, й нічого не сказавши рушили з двору.

Коли чорноволосий озирнувся, коротуни були доволі далеко, не дивлячись на розміри своїх їздових тварин. Фалмін дивився їм вслід, а коли вони зникли за напівзруйнованими воротами, відвернувся і почав готуватися до зустрічі з господарем цього замку.

*****************

Фалмін, сидячи на колінах, мовчки вслухався в звуки довкілля. Іноді чув каркання ворон, а іноді й віддалене ричання вовків. Його тонкий слух, який з кожною секундою ставав усе чуттєвішим, вловлював усе нові та нові звуки. Ось угукає пугач. А там біжить миша, на яку той же пугач і полює.

Майже одразу після від'їзду гномів, дим, що розповзався все далі двором, почав густішати й вже зовсім скоро замок накрив туман. Чаклун не звертав на те уваги. Протер чистою ганчіркою свого меча, глянув на красиве довге руків'я, за яке можна було триматися обома руками. Арбалет висів на спині, готовий будь-якої миті вступити в бій.

Чаклун схопив в руку своє волосся, зав'язав декількома мотузками у хвоста, аби не заважало при битві, як тут почув шум, котрий доносився зі входу в замок. Він встав, закинув меча собі на плече й зачекав.

Із темряви повільно вийшов чоловік у красивому, але вже давно немодному одязі. Його очі світилися наче в лісового гуля, а пазурі могли гідно посперечатися навіть з грифоновими. Фалмін примружився, намагаючись побачити обличчя, але фігура зупинилися в проході й нічого видно, окрім очей, не було.

Чаклун захвилювався. Знав, що це може бути просто затримкою часу, або випробовування його нервів, чого особисто він дуже не любив. Фалмін помітив, що щось у цій людині (якщо то була людина) лякало його, змушувало задуматися про втечу, а таке траплялося вкрай рідко. Чаклун спробував викликати в собі гнів, яким завжди переборював інші відчуття, але за мить до цього всього додалося ще дещо. Підозра.

Фігура, яка стояла в темряві, не нападала, а альтгор, родич вампіра, або ж той самий гуль, довірившись інстинктам, вже напав би. Ще дещо змусило Фалміна засумніватися. Очі чоловіка світилися не яскраво-жовтим або червоним, а якимось фіолетово-сірим, а такий колір очей не був притаманний істотам, що могли водитися в цих місцинах. Але всі думки Фалміна одразу розвіялися, коли щось у темряві заговорило простим, мелодійним чоловічим голосом.