Частина III. Один гном - добре, а більше...?

НАЗАР МУЛИК

Частина III

Місто Ревентон ніколи не славилось своєю гостинністю, тому юрба озброєних охоронців, які оберігали лорда Сільгіра, не була дивиною. Один із них, із довгим сивим волоссям, кинув неприязний погляд на новоприбулого вершника, який повільно заїхав до двору замка. Позаду нього котилася невелика підвода, у яку впрягли місцевого віслюка. Однак людиська, які півколом оточили воза і волоклися за ним, зацікавлено розглядали не віслюка або ж підводу. Усіх турбувало те, що лежало на возі, накрате рядном і раз-по-разу підстрибувало, коли колеса потрапляли у вибоїни.

– Сільгір у себе? – крикнув з сідла чоловік, закутаний у декілька накидок і плащ.

Сторожа повільно оточила його, палицями відігнали набридливих дітлахів, які постійно тягнулися кістлявими руками до рядна. Тримаючи долоні на руків'ях мечів, варта пильно стежила за кожним рухом приблуди на чорному коні.

– А хто питає? – запитав грубо той же сивий чолов'яга, підійшовши прямо до морди коня. Краєм ока він зиркнув на втомленого життям віслюка і великий, загорнутий в рядно предмет, що лежав на підводі.

– Передайте, що я чекаю тут, у дворі. Нехай поквапиться, у мене його трофей, а в нього – мої гроші.

Сивоволосий ще трішки постояв, подумав над словами приблуди і, хмикнувши, дав німий наказ своїм підлеглим, аби ті покликали володаря.

– А звідки мені знати, що ти не вбивця якийсь, а?

Вершник повільно повернув голову до командира, у погляді його не було нічого дружнього.

– Я і є вбивця, але людей вбиваю в крайній необхідності, – відрізав чужинець, на що командир набрав повітря в груди й сплюнув коневі під ноги.

Із замку вийшов світловолосий лорд Сільгір. Його супроводжувало ще щонайменше шестеро гвардійців з алебардами й слуги, які трималися дещо позаду. Фалмін вже й забув, як його гидувала ця свиня. Але замовник є замовник.

– Чаклуне, а я вже гадав, що тебе пошматував той дракон, – замість привітання сказав лорд, підло усміхаючись, – але схоже, що ти прибув з гарними новинами, чи не так?

Вершник замість відповіді кивнув в бік підводи, відвів погляд.

– Забирайте ваше замовлення, – сказав, – сподіваюся, ви також виконаєте свою частину умови.

За наказом Сільгіра вояки, які стояли поруч, кинулися до воза, смикнули рядно, аби глянути, що під ним. Двором замку прокотилися глухі вигуки та матюки. Дехто із варти проробив пальцями ритуальні знаки і почав молитися. Невеличка юрба зівак біля воза в один голос крикнули, одна жінка втратила свідомість і телепнулася в багно. Діти із кістлявими руками вирячили очі і заулюлюкали. Сумнівів бути не могло – на возі лежала срібна головешка дракона. Коли ж захоплення та страх від вигляду драконячої голови почало проходити, очі людей все частіше зупинялися на темноволосому вершнику, який незрушно сидів в сідлі чорного коня. Тільки ідіотові було б не зрозуміло, хто був перед ними. Чутка про Благандійського Чаклуна розліталася швидше вітру.

Сільгір при вигляді вертикальних зіниць дракона усміхнувся, його сальні щоки затремтіли, в маленьких свинячих оченятах читався захват.

– Ах, яка краса! Певно, це ще молодий дракон, якщо має таку малу довбешку! Однак, це саме те, що потрібно для моєї колекції диковинок і рідкостей, – його захват був неподільним. – Ти чудово впорався, чаклуне! Нагорода буде відповідна.

Один із слуг, який мовчки стояв в стороні, передав лорду мішечок, якого останній кинув Фалміну.

– Твої чесно зароблені триста тальгрієнських крон, – сказав Сільгір, проводячи поглядом охоронців, які вп’ятьох заносили до замку голову дракона. – Важке було полювання?

– Як і інші, – коротко відповів чаклун, повісивши мішечок собі на пояс. – У вас більше немає до мене запитань? Добре. Тоді, гадаю, я можу бути вільний?

– Зачекай, чаклуне, ще одну хвилинку. Спішся, є розмова.

Фалмін, який вже сподівався чимшвидше поїхати звідси, важко зітхнув, зліз з коня, обережно стаючи на землю пораненою ногою. Люди розступилися, відійшли від нього на декілька кроків. Сільгір, тільки зараз помітивши натовп, почервонів.
– Ану геть, сучі діти! Накажу палицями розігнати, курва вашу матір! Геть!

Певно, маючи раніше гіркий досвід зустрічі із палицями, місцева голота здиміла в лічені секунди, тільки деякі відчайдушні хлопчаки поховалися та обережно стежили за розмовою двох чоловіків.

– Бачу, він задав тобі жару, – сказав вже спокійно Сільгір, помітивши накульгування Фалміна.

– Це вже не важливо. У чому питання? – запитав чороноволосий після легкого поклону, як того вимагав етикет.

Сільгір махнув недбало рукою своїй варті, аби ті йшли до замку, а сам впритул підійшов до чаклуна. Від лорда смерділо жиром, тому Фалмін ледь помітно відсторонився.

– Гібдіральд Сав`єр, він же званий Гібді Рудобородим. Чи знайома тобі ця персона?

– Припустимо, що знайома. – повільно проговорив Фалмін, у якого одразу виникло неприємне відчуття.

«Гібді? Отже, будуть проблеми! – промайнуло в його голові.»

– Якщо знаєш, то хочу довести до твого відома, що цього коротуна завтра мають повішати. Випереджаючи запитання, скажу, що вішати мають за контрабанду, спроби підкупа і вигукування прокльонів в мій бік. – Сільгір легенько нахилився в бік Фалміна і прошипів: – А я, знаєш собі, дуже не люблю, колись якась мала курва зачіпає мою персону.

Фалмін витримав паузу, притримав коня, який хотів уже вкусити лорда за плече. Смерділо проблемами. Смерділо сечею. Смердів лорд Сільгір. І ситуація ця смерділа Фалміну до неможливості.

– Який розмір викупу? – різко запитав він, зрозумівши, до чого хилить лорд.

Сільгір усміхнувся кутиком губ, зробив вигляд, наче задумався над питанням, але відповів швидко і аж надто бадьоро.