Частина II. Благандійський Чаклун

НАЗАР МУЛИК
КРОВ ДРАКОНА

РОЗДІЛ II

    Лив дощ, в небі гриміло. Вітер, що з легкістю ламав дерева, те і діло намагався зірватися стріху із сараю, що прилягав до ще двох більших будівель.

У обширному дворику брязкали мечі та чулася лайка. Дерев’яний манекен, із побитим шоломом на голові, щитом та мечем в руках вертівся, наче скажений. Не було б це незвичним, якби не були ці меч і щит справжніми, бойовими.

– Вістря меча вище! Ось так! – інструктор по ближньому бою Еріс показав, як потрібно, вирячивши баньки на учня, – Коли ти б’єш під таким кутом, противник із радістю пройде у тебе під пахвою і опиниться за спиною. А що для тебе означає, коли противник за спиною?

– Смерть, – відповів чорнявий хлопчина, намагаючись ігнорувати зливу та лихий вітер, який так і хотів зірвати з ніг.

Невисокий чоловік недбало махнув, зайшов під навіс, де зберігалися овес та сіно для коней. Хлопчик стояв під дощем, адже під навіс його ніхто не кликав.

– Удар! – гаркнув, наче грім, голос вчителя.

Хлопець спритно, без роздумів зробив пірует, вдарив наосліп, сподіваючись, що влучить у ціль. В результаті вістря меча манекена заділо його по руці, а шолом, куди потрапив меч хлопця, лише трішки прим’явся.

Реакція учителя була миттєвою.

– Ось, що означає, коли б’єш наосліп! Завжди бий із відкритими очима, вловлюй деталі! Зараз ти не помітив, як манекен розкрутився, а завтра, в справжньому бою, це буде коштувати тобі життя!

На крики вчителя байдуже спостерігало ще двоє чоловіків, які розпивали гарячий глінтвейн у будинку. Крізь відчинене вікно вони могли спостерігати за тренуванням в дворі і, найголовніше, коментувати.

– Цей хлопчисько безнадійний, – випалив світловосий чоловік із порізаним обличчям, на ім’я Карсіль. Кутики його губ скривилися. – Майстер даремно витрачає свій і наш час.

Другий чоловік спокійно відпив гарячого напою, із певними сумнівами подивився на Карсіля, а потім зазирнув у вікно.

– Відколи це Майстер витрачає свій час даремно на якогось там хлопця? Гадаю, тут не все так просто. Фалмін неймовірно здібний хлопець, і те, що ми тут, про це яскраво свідчить.

– Майстер запросив нас, це правильно. – погодився пошрамований, але тут-таки додав: – Але я бачив багатьох розбишак, які за увесь цей час досягали більших результатів, аніж цей ось. Можеш заперечити, Хольдаре?

Мовчання. Двоє чоловіків ще довго спостерігали за своїм учнем, оцінюючи його навички ближнього бою. Еріс тим часом кричав, вказуючи на неушкоджене плече манекена, куди тільки що попав Фалмін.

– Сильніше, юначе! Ти що, каші зранку не доїв?!

«Можливо і не доїв, – подумав Хольдар, який серед усіх інструкторів Фалміна думав про його здоров’я найбільше. – Хлопець мало їсть, тому у нього не вистачає сил та енергії, аби нанести удар. Еріс повинен це розуміти.»

– Удар! – закричав інструктор. – Роздроби ти вже цей шолом!

Юнак, переборюючи біль, рикнув, замахнувся і хотів нанести удар, але послизнувся і ледь не поранився власним мечем. Еріс, наче дикий пес, лаяв. Карсіль не витримав і фиркнув.

– Нездара!

– Головне не говори хлопчині про це занадто часто, Карсілю. – сказав обережно Хольдар, побачивши в очах осоромленого хлопця вогонь злоби та ненависті. А ще впертість та бойову рішучість. – Тому що цей юнак здатний нас здивувати.

******************************

    Зима видалася вкрай сніжною та холодною, що було властиво для королівства грифона – Тальгрієна. Проте дітям, які цілий день валялися в снігу та ліпили снігових баб, аніскільки ті морози не заважали.

Старий лісоруб Григір, спершись на низький паркан, лаяв дітлахів, які бавилися в сніжки та ледве не зацідили йому в око.

– Я вам зараз дам, засранці! – плювався сивий дідок, трусячи руками, як прокажений.

Діти уваги не звертали, тому що дід Григір був страшним занудою, а дехто говорив, що його кантузило ще на війні. Онуків чоловік не мав, а єдиний син, поцупивши на своє нещастя коня лорда, був повішений два роки тому .

– Гей, ану додому, паршивець! – дідок зацокотів зубами, бачачи, як один із розбишак сцить на його паркан. – Я твоїм батькам розповім, бери тебе грім!

Хлопчина замість слів показав діду складену в лікті руку, після чого погнався вулицею за табуном дітлахів. Григір обтрусив кожуха від снігу, поправив шапку й пошкутильгав до місцевої корчми, де в такий час розливали тепленьке пиво.

Всередині було як завжди тепло, малолюдно та просторо. Григір проводив тут майже кожен вечір, розповідаючи відвідувачам цікаві історії.

Корчмар Марцин, який із Григіром у свій час пройшов війну, позвав старого до себе.

– Григіре, здоров'ячка бажаємо!

– Хай не конає! – дід потиснув товаришу руку, зиркнув сірими очима довкола. – Що, мало сьодні народу?

– Та дідько його знає, нікого новенького наче, – корчмар почухав свою кудлату бороду, нахилився до діда, аби той міг почути. – Тут нещодавно хлопи приходили, залишили повідомлення від пана нашого. Кажуть, що в горах дракон сидить, ось нещодавно ізжер землероба із сусіднього села.

– Курва. – ствердив дід.

– І не кажи.

– А що воно там сидить, га?

– Так я звідки зна’! Кажу ж, прийшли хлопи, казали...

– До попереку мені, що вони казали, – дід взяв кухоль, якого перед ним поставив Марцин, випив пива й відригнув: – Але цікаво, що це друкон у цій місцині літає. Знав я зрання, що друкони, лярва їхня мати, у печерах своїх сидять і менших, значить, драконів жеруть. Бо усі знають, що якшо дракон ізжере людиську, то наших ватага збереться і дракона палками захерачать. Ось так.