Частина I. У кожного є своя межа.

Розділ I

Минуло чотири роки.

   Від вогнища йшло приємне тепло, яке зігрівало в прохолодну ніч. Над верхівками голих дерев визирав повний Місяць, бодай якось освітлюючи безкраю місцину.

   Фалмін поглянув на беззоряне небо, де повільно пливли рвані хмаринки. Він сперся на міцний стовбур дуба, який наче вожак здіймався над нижчими деревами та кущами. Десь із темряви долинало тихеньке фиркання його вірного коня Гора.

   Подув неприємний вітерець. Фалмін докинув у невеличке вогнище ще сухих дров, краще закутався в покривало, висунув ноги до вогню. Він любив такі миті: тепле вогнище, свіже, прохолодне повітря, яке лоскоче обличчя – відчуття свободи й тиша. Не вистачало тільки присутності доньки…

– Горе, ходи сюди, братику, – гукнув Фалмін, вдивляючись у темряву.

   За мить почулося іржання і на світло повільно вийшов чорний, як смола, кінь. Він підійшов ближче до Фалміна, встав поруч й тихенько зашелестів вухами, вловлюючи якісь звуки в темряві.

– Голодний, чи не так? Пробач, тут немає овесу, який ти так любиш, але ми щось придумаємо.

   Чоловік дістав із кишені плаща кубик цукру й погодував ним свого вірного побратима. Кінь вдячний хитнув головою, на що чаклун погладив тварину по розкішній чорній гриві, заспокоюючи його і намагаючись заспокоїтись самому.

   «Запаси майже закінчилися, зима лютує, а найближче відоме мені село в двадцяти верстах звідси. – Фалмін вдумливо дивився на вогнище, відчуваючи рукою теплу шию коня. – Зараза, могло бути і гірше, а тому потрібно рушати далі.»

   Забравши руку від гриви й нарешті бодай якось заспокоївшись, Фалмін заплющив очі й потягнувся. У ніс вдарив дивний запах, схожий на підпалену сірку. Чаклун поглянув на всі боки, однак бачив лише стовбурці тонких дерев. За мить Гор встрепенувся і зосереджено поглянув у східний бік.

   Фалмін потягнувся до свого меча, який в піхвах стояв поруч із дубом. Як тільки він потягнувся до зброї, прямісінько попереду в темряві замерехтіло дві червоних прірви, які уважно дивилися на нього. Цей погляд говорив лише про одне: «Тобі не втекти».

   Чаклун завмер, вичікуючи, що ж зробить невідоме створіння, але воно стояло нерухомо, моторошно й пильно стежачи за людиною та конем. Десь вдалечі почулося протяжне виття. Фалмін поглянув на захід, звідки почувся звук, а коли подивився вперед, то вже не побачив очей невідомої істоти.

   Не довго думаючи, чаклун почав швидко збиратися. Закинув в’юки на спину Гора, шкидко затоптав маленьке багаття, запригнув в сідло. Кінь, навіть не отримавши команди, одразу помчав у ніч. Фалмін не зупиняв його, навпаки, підганяв і час від часу поглядав через плече, але там була лише темрява й мертва тиша.

***************************

   Гор тихенько фиркнув, переходячи із твердої землі на багнюку, яка почала з’являтися під підковами все частіше. Дорога потроху розвиднілася і попереду, поміж дерев, стало видно велику болотяну місцину. Неприємний запах одразу почав дратувати коня, на що він заводив вухами.

– Тихо, Горе, тихо. Ще недовго залишилося, – прошепотів Фалмін на вухо тварини, яка, схоже, навіть трішки заспокоїлась після слів господаря і попрямувала вперед більш впевнено.

   Фалмін пригадував ці місцини, минулого року довелося полювати тут на мідноголового дракона. Староста Синьовірки довго пручався, але вчасно зважив два трупи і трьох зниклих безвісті за остінні два тижні, і тоді ж своїм нехитрим розумом допетрав, що такими темпами від села через місяць залишиться лише обідраний паркан старого гончара Ліама, й то через те, що був той паркан обісцяний та напівлежачий. Ціну тоді він вибив чималу, хоча, по правді, впорався із змієм доволі швидко.

   Як тільки Гор вступив у мілке болото, біля вух задзвеніли десятки комарів і мушок, намагаючись роздратувати або ж неприємно вкусити. Фалмін щільно закутався в накидку й іноді відганяв вільною рукою комашню від голови коня. Чоловік дивувався, чому ці комахи взагалі повилазили зі своїх комор в таку зиму.

   Через двадцять метрів кінь сповільнився, болото стало більш густим та глибоким, проте Фалмін повинен був здолати цей шлях попри все. Не даремно ж він пройшов стільки шляху, аби зараз зупинитися!

– Дивися, друже, там вже йде непогана дорога. Останній ривок, і виїдемо напряму до тракту, що веде до нашого пункту призначення.

   Почувши лагідні слова господаря, тварина трішки нагнула голову і вперто продовжила крокувати вперед. Так вони ще з десяток хвилин повільно, але впевнено рухалися до кінця болота.

   Однак на середині Фалмін різко натягнув віжки й прислухався. Десь справа, з боку пустиря, почулося щось схоже на ричання вовка. Але Фалмін, як досвідчений мисливець, одразу збагнув, що це не вовк. Тілом пройшли дрижаки.

– Ще цього нам не вистачало, – прошепотів Фалмін, кинувши погляд через плече.

   Шлях позаду нього приховав туман, який повільно плив по поверхні болота й охоплював найближчу місцевість, звужуючи радіус огляду. Затихли навіть набридливі комарі. Чаклун напружився, вдарив легенько коня в боки, аби той почав крокувати швидше. Він розумів, що потрібно вибиратися із цього болота якомога скоріше, інакше можна тут і залишитися.  

   Праворуч знову почулося виття, але вже ближче й більш чітко. Фалмін різко свиснув, аби Гор прискорився, а сам озирнувся, адже чомусь склалося відчуття, наче позаду є щось невідоме й небезпечне. Кінь рвонув вперед, важко пересуваючи ногами. Кінець болота був уже близько.

   Чаклун кинув погляд праворуч, звідки було чутно виття. Там, у далечі, поміж дерев, щось стояло на двох лапах і пильно дивилося на нього. Навіть звідси було видно, що ця людиноподібна істота значно вища людини й більш масивна. За мить воно завило, протяжно й голосно. Ліворуч від Фалміна пролунала відповідь.