Пролог

Назар Мулик

Кров Дракона

   Довгі століття воювали між собою дракони та люди, владу над землею діливши. Криваві битви точилися щоденно, тисячі невинних життів забиравши. Драконів вело два вожаки: Рідріор та Затрігдір, брати кровні та воїни могутні.

   І сказав після однієї із битв Затрігдір: "Буду вік воювати, але винищу рід людей! Кров людська пінитися буде, і лиш тоді прийде порядок та спокій!"
  Тієї ж миті Рідріор, якому набридли вічні війни та смерті, відповів: "Навіщо тобі нищити рід людський, брате? Краще вже давай я, брат твій, втілюся в образ людський і буду лад на землі наводити. Ти ж бо дивися за мною, пильнуй, а якщо в мені стане більше людського, аніж драконячого – убий негайно, не роздумуючи!"

   Затрігдір довго думав над пропозицією брата, але, врешті-решт, погодився. Наступного дня Рідріор, перевтілившись у чоловіка вродливого, спустився із гір своїх і пішов до людей, аби порядок там навести. Затрігдір пильнував, дивився зі своєї величезної гори й дивувався. Обрали люди Рідріора своїм королем, посадили його на трон золотистий і сказали, аби той вів їх до величі. Захвилювався Затрігдір, побачивши, як брат його із людьми говорить, як миролюбно дивиться на них і дарує милість свою.

   Йшли роки, Затрігдір усе ще сидів на своїй горі, а Рідріор купався в проміннях величі та любові. І ось, одного похмурого дня, з'явився на світ хлопчик, син Рідріора та Анаріетти, придворної дами, яка давно заполонила серце короля. Дізнавшись про це, Затрігдір заплювався вогнем, люто заричав і в ту ж мить брата свого прокляв, який посмів кров драконячу із кров'ю людською змішати.

   І сказав тоді Затрігдір: "Знав би я, що ти гнилий душею, брате, то убив би тебе давно! А дитина твоя, виродок напівкровний, згине у вогні помсти моєї!"

   І билися дракони на чолі із Затрігдіром, проти людей, яких король Рідріор у битву вів. А син короля, якого у народі кликали Даредом Драконородженим, ріс могутнім воїном, та одна біда – був запальним та зухвалим. До битви рвався і погрожував усіх драконів перебити.

   Під час однієї із багаточисельних битв, убив Затрігдір племінника свого Дареда, який до цього уже чимало драконів знищив. Заплакав тоді Рідріор, побачивши тіло свого сина. Благав богів, щоб повернули вони йому спадкоємця.

   А Затрігдір, кров'ю людською вмитий, сказав: "Ось і згинув син твій напівкровний, брате. Не буде більше ніхто кров нашу змішувати, а ти, проклятий мною, навіки для братів своїх ворогом станеш".

   І билися брати тоді люто, не щадили ні себе, ні ворога. Врешті, безсило попадавши на землю, вирішили вони припинити кровопролиття. Затрігдір, побачивши силу та мужність людей, віддав їм шану та із зграєю своїх драконів полетів до гір. Рідріор, не витримавши гибелі сина, невдовзі помер.
  Війна закінчилася, із часом люди відібрали собі майже усі землі в драконів, окрім гір, де змії до сих пір сидять і плани помсти виношують. Немає більше людей, які мали б кров драконячу та людську, а якщо і є, то переховуються вони від гніву Затрігдіра та помсти його.                                               

                                                               Легенди Благандії. Том II. Маркус Вален

Пролог

   У невеличкому будинку з глини стояла нестерпна задуха. В кутку шкреблася піщана миша, ховаючись від майбутньої бурі. Усім було відомо, що якщо піщана миша шукає, де сховатися – буде біда.

   Гакар ібд Ятаран, історик у п'ятому поколінні, сидів за столом, редагував власну роботу під назвою "Altius historia" – чотиритомну працю, над якою він працював більше п'яти років. На широкому чолі та сивих бровах виступив піт, щоки покрилися рум'янцем, однак Гакар і не збирався закінчувати. Сонце вже давно сховалося за обрій, проте у його маленькій кімнаті завжди горіли свічки. Він любив працювати вночі, тому для нього це не було проблемою.

   "І ступили війська Бенедира на землі хлодські, і напали вони на хлодів – народ місцевий, який був до всього воїнами вправними, а володар їх, Юдан..."

   Гакар зупинився на цьому реченні, довго думав, чи варто вказувати ім'я переможеного вождя. Він знав норовливість канйорців, які вважали себе першими на материку та не сприймали інших народів та їх вождів. Та все ж, історія повинна знати як переможців, так і тих, хто був переможений.

   Допрацювавши останні рядки, він відклав пергамент, підійшов до чаші із водою. Обмочив долоні, поплескав себе по шиї і щоках. Почув, як у вікно щось вдарилося.

– Хто це? – спитав налякано. Поселення уже давно поринуло у сон, тому навряд чи це хтось із місцевих. Або ж сталася якась біда.

   Гакар чув, як хтось або щось шкребе скло, наче намагається виламати його. Взявши зі столу свічку, він наблизив її до вікна. Побачив там пугача із здоровими очима, який уважно дивився на чоловіка. Гакар зачаровано глянув на птаха, поки той шкряботів кігтями по склу, наче благав, аби його впустили. Коли чоловік вже потягнувся рукою до вікна, аби відчинити його, знадвору почулося іржання коня. Пугач тієї ж миті полетів геть, залишивши після себе лише подряпини на склі.

   Гакар, усе ще тримаючи в руках свічку, трішки відчинив двері, визирнув у темряву. Побачив вершника із накидкою на голові, тому обличчя роздивитися не міг. Його чорний, як смола кінь йшов тихо, ніби привид, а пісок замітав сліди від підків.

– Вечір добрий, пане, – привітався Гакар, усе ще боячись висунути голову, – Чого ви...