Оповідання

               26 вересня 1998-го року                                                                                                                  

            Гори зачаровували його ще змалечку. Гострі шпилі кам’яних велетнів, які здіймаються щоразу вище в небо, завжди гріли малече серце, що так і мріяло одного дня зібратись у довгу подорож за небокрай, відкрити нові світи, дізнатись, що чатує на нього у цій незвичній і таємничій красі. Ще хлопчаком Юрко виходив на поріг власного дому і мрійливо задивлявся у далечінь, туди, де неосяжним зеленим полем простягався бентежний шлях невідомих обріїв. Він щоразу давав собі обіцянку осягнути цей неймовірний скарб, хоч розумів: прогулянка не буде легкою. На цій непростій дорозі його очікують усілякі перешкоди, щось таке, що й знати не знають щасливі люди. Юрко неприховано дивувався, чому заклопотані дядечки і тітоньки врізнобіч снують своє ділове павутиння і не помічають вражаючого розмаїття природи. Іноді, коли випадала можливість, хлопчина тікав від людської метушні в гущавину, напувався сосновими пахощами предковічного лісу і слухав. Спокій, тиша, гармонія панували під кожним деревцем. Недалечко дзюрчить меланхолійний струмок з кришталево-крижаною водою, в якій віддзеркалювалась його чиста дитяча душа. А зверху листя перешіптується між собою на дивній чарівній мові, зрозуміти яку може лише той, кому ця краса припала до серця настільки, що й розчинитись у ній можна.

            Пахне хвоєю. Юрко ніколи не забуде того духмяного запаху, який заколисує, дарує незабутні хвилини спокою. Боячись порушити цю природну рівновагу, він навіть і слово вимовити не міг у цій тиші, що підхоплює на свої крила і несе тебе подалі від шуму, який здається уже чимось нереальним.   Ти поринаєш у приємні спогади, які не описати словами. Відчуваєш безмежну любов до всього живого, тремку приязнь до барвистої палітри життя та величі, що її оточує. Щастя тоді таке близьке, що, здається, простягнеш руку і ось воно! – на твоїй маленькій долоні, – таке пахуче і ритмічне. У пустотливій голові не залишається жодних зайвих думок, а з першим хвойним подихом вітру із душі випаровується усяка турбота. Тільки ноги ступають на вистеленому осінню колючому килимі сосен.

            Ліс завжди з ним привітний. Тут хлопець знаходив упевненість у тому, що життя безтурботне і невиснажливе. Як важко було покидати той затишок і знову поринати у рутинний круговир, де всі тільки й марять, як би їм наповнити шлунки. Як тяжко було прощатись із пахучими стовбурами, солодкими лісовими трунками... Юрко знав, що прийде сюди завтра, відчуватиме все по-новому, вдихатиме в легені гори, ліси, кришталеві струмки. Проте щось млоїло всередині, коли він був далеко. Хлопець прагнув розчинитись у серпанковому тумані і стати часточкою лісу: шелестінням листя, вранішніми росами, по яким хочеться ступати босоніж, милозвучним співом щасливих птахів, які радіють дикій поезїі, як і він, чи вечором, коли враз стає так темно, проте не лячно, щоб одразу накивати п’ятами. Юрко сидів, аж поки не починали поскрипувати дерева, готуючись до нічного сну, і лиш тоді неохоче вставав з м’якого моху і чимчикував додому. По дорозі хлопець оглядався з надією побачити щось нове у тумані. Не раз хотів заснути під деревом і не сумувати, що спокій знову віддаляється, розчиняється у прохолодному подиху сутінок.

                                                                       ***

            Сергійко, його братик, молодший на два роки. І ніколи не гуляв у гущавині без нього. Але того ранку Юрко прокинувся і побачив порожнє ліжко. Він занепокоєно глянув на годинник: було ще надто рано для візиту до лісового царства.

            Подумалось, що брат пішов з вуйком Степаном по гриби.

            Юрко скочив босими ногами на холодну підлогу і чкурнув до вікна. Знадвору долинав шум, який не на жарт його налякав. То вуйко у садку на ковбиці рубав дрова. Гострі скалки летіли у всі боки, але Сергійка там не було.

            Юрко похапцем одягнув на піжаму старенький светрик і вибіг з дому. Дитяча душа відчула щось погане. Ліс здавався іншим: він ховав таємницю, якою не бажав ділитись. М'якенький мох, вкритий росою, і п'янкі запахи осені стали бундючними, а ранкова тиша різала вуха різким поривом вітру. Завжди привітні сосни, колихаючись у таємничій задумі, байдуже спостерігали, як тремтить його тіло. Було холодно, як ніколи. Самотньо і страшно.

            Хлопець спустився вниз у садок і принишк за вуйковою спиною. Степан ще кілька разів махнув сокирою, а тоді обернувся.

            ‒ Ти чого вибіг у капцях? ‒  спитав він, витираючи лезо від роси. ‒  Марш додому! Застудишся!

            ‒ Сергійко, ‒  перелякано прошепотів Юрко. ‒ Його нема.

        Сокира випала у Степана з рук. Якусь мить він стояв непорушно, а потім сильні руки, мов металеві лещата, до болю стиснули крихітні Юркові плечі. Вуйко хотів щось сказати, і вже було відкрив рота, але так і не зміг вичавити з себе бодай один звук.

            ‒ Я прокинувся, його вже не було, ‒ хлопець схлипнув. – Куди він міг піти, не знаю...

            Поволі мертва Степанова хватка згасала. Ноги затрусилися, він незграбно повалився на свої коліна і притис малого до себе.

            ‒ Тебе ніхто не скривдить, чуєш!

            Юрко не мав татка, зате є найліпший у світі вуйко, який ладен віддати за нього життя. Однак, хлопцеві ще ніколи не доводилось бачити Степана таким схвильованим. Від цього йому стало лячно. Сльоза потекла щічкою та впала на брудну вуйкову куртку. В ніс вдарив різкий запах соляри. Тоді Юрко ще не знав, що спокій покинув його назавжди.