Розділ 32. Кров Чорного Місяця

— Я твоя справжня мати.

Слова жінки зависли між срібними деревами.

Лея не ворухнулася.

Поруч Каель міцніше стиснув руків'я меча, а Еліана зробила крок уперед.

— Ні.

Жінка подивилася на неї.

— Ти досі боїшся правди, Еліано?

— Я не боюся правди.

Голос Еліани тремтів, але вона не відступила.

— Я боюся того, що ти знову спробуєш забрати в неї право бути собою.

Жінка усміхнулася.

— Якби я хотіла забрати її, вона б уже стояла переді мною на колінах.

Лея нарешті заговорила:

— Тоді поясни.

Жінка перевела погляд на неї.

— Мене звати Селена.

Це ім'я відгукнулося в повітрі дивним відлунням.

Лея торкнулася медальйона.

Камінь усередині нагрівся.

— Я бачила тебе.

— Ти бачила мою пам'ять.

Селена повільно підійшла ближче.

— Я була першою Хранителькою. Першою, хто почув Чорний Місяць. Першою, хто зрозумів, що магія — це не сила.

Вона поклала руку на груди.

— Це пам'ять.

Лея відчула знайоме тепло.

Те саме, яке жило в її крові.

— Тоді чому ти сказала, що ти моя мати?

Селена подивилася на Еліану.

— Бо вона не народила тебе так, як народжують звичайних дітей.

Еліана заплющила очі.

— Не слухай її без пояснень.

— Я хочу почути все, — твердо сказала Лея.

Еліана кивнула.

— Ти народилася від мене й Ардена. Ти моя донька. І це ніколи не було брехнею.

Селена заперечно похитала головою.

— Твоє тіло — так. Але не вся твоя сутність.

Лея відчула, як під ногами здригнулася земля.

Чорний Місяць над вежею повільно почав змінювати колір.

Із чорного він став золотим.

Селена продовжила:

— Коли перша Хранителька зрозуміла, що Порожнеча не може бути знищена, вона розділила себе. Одну частину залишила у світі. Іншу — сховала в майбутньому.

Лея прошепотіла:

— У мені.

— Так.

Вона подивилася на свої руки.

— Тому я бачила себе за сьомими воротами.

— Тому ти могла говорити з собою.

— Тому Порожнеча знала мене до мого народження.

Селена кивнула.

— І тому вона ніколи не хотіла просто знищити тебе.

Каель насупився.

— Чого вона хотіла?

Селена перевела погляд на нього.

— Повернути те, що було відділене.

Лея відчула холод.

— Тобто Порожнеча...

— Була частиною тебе.

Тиша стала майже фізичною.

Еліана ступила вперед.

— Не зовсім.

Лея повернулася до неї.

— Що ти маєш на увазі?

— Порожнеча була тим, що ти залишила за воротами.

Еліана витерла сльозу.

— Не злом. Не добром. Твоїм страхом. Твоїм болем. Усім, чого ти не могла винести.

Лея згадала дитинство.

Темну кімнату.

Свої маленькі руки.

Аеліру.

Каеля.

Маму.

І власний голос:

«Якщо я забуду, мені не буде так страшно?»

Тепер вона зрозуміла.

Вона не просто втратила пам'ять.

Вона колись сама віддала її.

— Я створила Порожнечу?

Селена похитала головою.

— Ні.

Вона підійшла до Леї.

— Ти дала їй форму.

Лея заплющила очі.

Усередині більше не було страху.

Лише біль.

— І весь цей час я тікала від частини себе.

— Так.

— А вона переслідувала мене.

— Вона шукала тебе.

Лея подивилася на сьомі ворота.

За ними стояла темрява.

Але тепер вона вже не здавалася бездонною.

— Тоді я більше не буду тікати.

Каель підійшов ближче.

— Леє...

Вона повернулася до нього.

— Я знаю, що ти хочеш сказати.

— Я не хочу нічого вирішувати за тебе.

— Знаю.

Лея простягнула руку.

Каель узяв її.

Їхній зв'язок спалахнув золотом.

Але цього разу між ними не виникло жодного ланцюга.

Не було пророцтва.

Не було наказу.

Лише вибір.

Лея зробила крок до сьомих воріт.

— Я не віддам себе ні Порожнечі, ні Печатці, ні короні.

Золоте світло огорнуло її пальці.

— І я не дозволю нікому більше вирішувати, ким я повинна бути.

Селена усміхнулася.

— Тепер ти справді Хранителька.

— Ні.

Лея похитала головою.

— Тепер я просто Лея.

Вона поклала долоню на камінь.

Сьомі ворота здригнулися.

Темрява всередині них піднялася хвилею.

Почувся голос.

Той самий, який переслідував її роками.

— Ти боїшся мене.

Лея заплющила очі.

— Так.

Порожнеча завмерла.

— Але я більше не боюся свого страху.

Темрява рушила вперед.

Лея не відступила.

— Я пам'ятаю тебе.

Порожнеча затремтіла.

— Я пам'ятаю все.

Перед нею почали виникати спогади.

Маленька Лея.

Мама, яка колисала її серед ночі.

Батько, який навчав її тримати дерев'яний меч.

Каель, який у дитинстві простягав їй руку через струмок.

Їхній перший сміх.

Перша сварка.

Перший страх.

Перша втрата.

Усе те, що вона колись хотіла забути.

Тепер вона приймала.

— Ти не ворог мені, — сказала Лея.

Темрява стихла.

— Ти частина того, через що я стала собою.

Порожнеча почала розсипатися.

Не з криком.

Не з битвою.

Вона просто втрачала форму.

Чорні нитки світла повернулися до сьомих воріт.

Потім — до Печатки.

А потім зникли в самій Леї.

Лея впала на коліна.

Каель встиг підхопити її.

— Леє!

Вона важко дихала.

— Я тут.

— Ти зі мною?

Вона відкрила очі.

Золоті.

Живі.

— Я з собою.

Каель усміхнувся.

— Тоді цього достатньо.

За ними Еліана плакала.

Арден підійшов до неї й узяв за руку.

Вперше за багато років вони стояли перед донькою без таємниць.

Лея підвелася.

Сьомі ворота почали закриватися.

Але цього разу вони не зникли.

Вони перетворилися на арку зі срібного каменю.

Відкриту.

Спокійну.

Без варти.