Розділ 31. Те, чого вона не хотіла знати

Сьомі ворота залишалися прочиненими.

Лише на ширину долоні.

Але цього вистачало, щоб холод із того боку повільно просочувався в залу.

Лея стояла нерухомо, стискаючи срібний медальйон.

Перед нею була мати.

За нею — темрява.

Поруч — Каель.

І вперше за весь час Лея не знала, кого саме їй боятися.

— Мамо...

Еліана підняла руку до воріт.

— Не підходь до нього.

Каель різко обернувся.

— До кого?

Еліана дивилася тільки на нього.

— Ти сам не знаєш, хто в тобі живе.

Каель відступив на крок.

— Що ти говориш?

— Те, що мала сказати багато років тому.

Лея відчула, як усередині щось обривається.

— Багато років?

Вона зробила крок до матері.

— Ти знову знала.

Еліана заплющила очі.

— Так.

— Що саме?

— Я знала, що цей день настане.

— Не про день питаю.

Голос Леї затремтів.

— Про Каеля.

Каель мовчав.

Його рука повільно опустилася з руків'я меча.

— Еліано, скажи мені правду.

Мати подивилася на нього.

— Я не знаю, чи зможу.

— Тоді спробуй.

— Коли ти був дитиною, — почала вона, — ти вже мав цей зв'язок із Леєю.

Каель насупився.

— Я знаю.

— Ні.

Еліана похитала головою.

— Ти знаєш не все.

Вона притиснула долоню до воріт.

Золотий знак на камені спалахнув.

Перед ними виникло видіння.

Маленький Каель стояв біля першої брами.

Поруч — Лея.

А за ними — Еліана.

Але цього разу поруч із нею стояв не Арден.

Там був король.

Молодий.

Ще без корони.

Лея завмерла.

— Він був там?

Еліана кивнула.

— Він знав про вас.

Видіння продовжилося.

Маленький Каель простягнув руку до воріт.

Лея зробила те саме.

Між їхніми долонями спалахнуло золоте світло.

Король різко відступив.

На його обличчі з'явився страх.

— Вони відкрили їх, — прошепотів він.

Еліана повернулася до нього.

— Вони ще діти.

— Саме тому вони небезпечні.

— Вони нічого не зробили.

— Вони зробили те, чого не змогли ми.

Король подивився на Каеля.

— Він почув її.

Еліана зблідла.

— Кого?

Король відповів:

— Ту, що за воротами.

Видіння обірвалося.

Лея повільно повернулася до Каеля.

— Ти щось пам'ятаєш?

Він стояв нерухомо.

— Ні.

— Подумай.

— Я не можу.

— Каелю.

Він стиснув кулаки.

— Я пам'ятаю тебе.

Лея затамувала подих.

— Що?

— Пам'ятаю, як ти тримала мене за руку.

Він зробив крок до неї.

— Пам'ятаю, як ти сказала, що не боїшся, якщо я поруч.

Ще крок.

— Пам'ятаю, як ми відкрили ворота.

Його голос став тихішим.

— Але я не пам'ятаю, що було після.

Лея подивилася на матір.

— А ти пам'ятаєш?

Еліана не відповіла.

— Мамо.

Тиша.

— Пам'ятаєш?

— Так.

Лея відчула, як у неї тремтять руки.

— Тоді скажи.

— Я не можу.

— Чому?

Еліана заплакала.

— Бо після того дня ти попросила мене забути разом із тобою.

Лея похитала головою.

— Ні.

— Так.

— Я була дитиною.

— Ти знала більше, ніж мала знати дитина.

— І що я зробила?

Еліана довго дивилася на неї.

— Ти врятувала Каеля.

Каель завмер.

— Від чого?

Еліана перевела погляд на нього.

— Від себе самого.

У залі стало тихо.

— Я не розумію, — сказав Каель.

Еліана витерла сльози.

— Після відкриття воріт щось увійшло в тебе.

Лея відчула холод.

— Порожнеча?

— Ні.

— Тоді що?

Еліана похитала головою.

— Частина того, що було за воротами.

Каель відступив.

— І ти знала?

— Так.

— І дозволила мені жити так, нічого не сказавши?

— Ти не пам'ятав.

— Це не відповідь.

Еліана здригнулася від його тону.

— Ми думали, що якщо ти забудеш, воно залишиться сплячим.

— «Ми»?

Каель подивився на Лею.

— Хто ще?

Еліана мовчала.

Лея вже знала відповідь.

— Арден?

Мати кивнула.

— Аеліра?

Ще один кивок.

Каель провів рукою по обличчю.

— Виходить, усі знали.

— Не всі.

Еліана подивилася на Лею.

— Ти знала.

Лея завмерла.

— Що?

— Ти.

— Я?

— Не теперішня ти.

Еліана торкнулася воріт.

— Та Лея, яка залишила частину себе за сьомими воротами.

Лея відчула, як серце вдарилося об ребра.

— Вона знала, що в ньому?

— Так.

— І все одно залишилася поруч?

— Саме тому.

Каель подивився на Лею.

— Чому?

Еліана відповіла:

— Бо ти була єдиною, хто міг його втримати.

Лея заплющила очі.

І раптом усе склалося.

Їхній зв'язок.

Дитячі спогади.

Золоте світло.

Страх Порожнечі.

Її постійне відчуття, що Каель для неї не просто людина, яку вона зустріла випадково.

Він був частиною її вибору.

Але чи був він частиною її почуттів?

Це питання виявилося страшнішим за будь-яку Порожнечу.

Лея відступила.

Каель одразу рушив до неї.

— Леє...

Вона підняла руку.

— Не підходь.

Він зупинився.

Це було болючіше за удар.

— Ти думаєш, що я не справжній?

— Я не знаю.

— А те, що між нами?

Лея заплющила очі.

— Я не знаю, де закінчується твоя магія і починається ти.

Каель зблід.

— А я знаю.

Вона подивилася на нього.

— Звідки?

Він підійшов ближче, але зупинився на відстані.

— Бо коли ти відштовхнула мене, я все одно залишився.

Лея мовчала.

— Коли ти не довіряла мені, я все одно повертався.

Він поклав руку на груди.

— Коли зв'язок зникав, я все одно відчував страх за тебе.

Його голос затремтів.

— І коли мені сказали, що поруч із тобою я можу загинути, я все одно пішов.