Розділ 30. Та, що залишила себе

Лея зробила крок до сьомих воріт.

Каель ішов поруч.

Їхні руки залишалися з'єднаними, але цього разу золотий зв'язок майже не світився.

Наче магія чекала.

За воротами стояла маленька дівчинка.

Лея.

Шестирічна.

Та сама сукня.

Те саме темне волосся.

Той самий срібний медальйон на шиї.

Дівчинка дивилася на них спокійно.

— Ти нарешті прийшла.

Лея зупинилася.

— Я знаю тебе.

— Знаєш.

— Ти моє минуле?

Дівчинка похитала головою.

— Ні.

— Тоді хто ти?

Маленька Лея усміхнулася.

— Я — те, що ти залишила.

Каель стиснув руку дорослої Леї.

— Не підходь.

Дівчинка подивилася на нього.

— Ти теж прийшов.

Каель насупився.

— Ми ніколи не зустрічалися.

— Ти так думаєш.

Вона підняла руку.

На її долоні з'явилася золота лінія.

Така сама, як у Каеля.

Він зблід.

— Ні.

Дівчинка підійшла до них.

Кожен її крок віддавався луною.

— Ти забув.

— Я не забув.

— Ти забув більше, ніж вона.

Каель подивився на Лею.

— Про що вона говорить?

Лея не відповіла.

Їй раптом стало важко дихати.

Перед очима почали виникати уривки.

Срібне місто.

Висока вежа.

Жінка в чорному.

Перший Хранитель.

А потім — вона.

Не шестирічна.

Новонароджена.

Еліана тримала її на руках.

Але поруч стояв не Арден.

Там стояла сама Лея.

Доросла.

Вона торкнулася чола немовляти.

— Ти повинна забути.

Лея відступила.

— Ні...

Каель схопив її за плечі.

— Що ти бачиш?

— Себе.

— Де?

— До мого народження.

За воротами маленька Лея перестала усміхатися.

— Тепер ти згадуєш.

— Я не могла бути там.

— Могла.

— Це неможливо.

— Для людей — так.

Дівчинка підійшла ближче.

— Але ти ніколи не була просто людиною.

Лея подивилася на неї.

— Тоді хто я?

Дівчинка простягнула руку.

— Подивись.

Лея торкнулася її долоні.

Світ вибухнув світлом.

Вона стояла посеред величезної зали.

Навколо не було Ноктара.

Не було людського світу.

Не було воріт.

Лише срібне місто.

І Чорний Місяць над ним.

Перед нею стояла Аеліра.

Але вона виглядала молодшою.

Поруч був перший Вартовий.

І ще одна людина.

Лея не знала її.

— Хто це? — запитала вона.

Аеліра подивилася на неї.

— Ти.

Лея похитала головою.

— Ні.

— Ти прийшла сюди ще до того, як народилася.

— Як?

— Ти була Хранителькою.

Лея відчула холод.

— Я?

Аеліра кивнула.

— Першою.

— Але ж ти була першою Хранителькою.

— Так.

— Тоді...

Аеліра сумно усміхнулася.

— Титул не завжди означає того, хто прийшов першим.

Лея дивилася на неї.

— Я не розумію.

— Ти не народилася для цієї сили.

Аеліра підійшла ближче.

— Ти народила її.

Лея мовчала.

— Ти була тією, хто створив сьомі ворота.

У Леї перехопило подих.

— Я?

— Ти хотіла створити шлях між світами.

— Навіщо?

— Щоб люди з різних світів більше не могли знищувати одне одного.

Аеліра поклала долоню на кам'яну арку.

— Ти створила договір між Хранителем і Вартовим.

Лея подивилася на Каеля.

Він стояв поруч із нею у видінні.

Але не теперішній Каель.

Його предок.

— Саме тому ваші крові пов'язані, — продовжила Аеліра. — Не тому, що так вирішила доля.

Лея повільно зрозуміла.

— Це був мій вибір.

— Так.

— Тоді чому я нічого не пам'ятаю?

Аеліра відвела погляд.

— Бо ти сама попросила забути.

— Знову?

— Цього разу — не через страх.

Лея зробила крок до неї.

— Тоді через що?

Аеліра подивилася їй прямо в очі.

— Через провину.

Лея завмерла.

Світ навколо почав змінюватися.

Вона побачила минуле.

Ворота.

Перший Хранитель.

Перший Вартовий.

І себе.

Вона стояла між ними.

Навколо руйнувався світ.

Люди кричали.

Магія виходила з-під контролю.

Лея тримала Печатку.

— Я не можу їх утримувати!

— Ти повинна! — крикнув Вартовий.

— Вони відкриваються!

— Тоді закрий їх!

Лея плакала.

— Якщо я закрию їх, ви всі залишитесь по той бік!

Перший Хранитель підійшов до неї.

— Тоді обирай.

Лея подивилася на нього.

— Я не хочу більше обирати між світами.

Вона підняла Печатку.

І зробила те, чого ніхто не очікував.

Вона не закрила ворота.

Вона розділила себе.

Золоте світло вирвалося з її тіла.

Одна частина залишилася з нею.

Інша — перейшла за сьомі ворота.

Дитина.

Маленька Лея.

Та сама, яку вони бачили.

Каель дивився на видіння, не в змозі вимовити слова.

Лея теж.

— Я залишила себе.

Аеліра кивнула.

— Щоб жоден світ не зміг отримати всю твою силу.

— І щоб Порожнеча не знайшла мене.

— Так.

— Тоді Порожнеча...

— Вона не переслідувала тебе.

Лея повільно підняла очі.

— Що?

Аеліра сказала:

— Вона охороняла частину тебе.

Усе навколо завмерло.

Лея не могла повірити.

— Ні.

— Ти сама попросила її.

— Вона забрала мою пам'ять.

— Тому що ти наказала їй це зробити.

— Вона намагалася знищити мене.

Аеліра похитала головою.

— Ні.

Вона подивилася на темряву за сьомими воротами.

— Вона намагалася повернути тебе до себе.

Лея відступила.

— Тоді хто був ворогом?

Аеліра мовчала.

Це мовчання відповіло замість неї.

Лея різко повернулася.

— Хто?

Аеліра сказала:

— Ті, хто переконали тебе, що Порожнеча — твій ворог.

У Леї перед очима промайнуло обличчя.

Король.

Він стояв біля воріт.