Розділ 24. Той, кого вона забула

Ворота розчинилися без звуку.

Лея чекала гуркоту, удару магії, навіть нового нападу.

Натомість із темряви повільно вийшло світло.

Тьмяне, сріблясте, майже таке саме, як у тому світі, який вона бачила за першими воротами.

Каель стиснув її руку.

Лея не відступила.

За аркою простягався довгий коридор.

На його стінах горіли маленькі золоті вогники, а під ногами лежала вода, крізь яку було видно кам'яні плити.

— Це не те місце, яке я пам'ятаю, — прошепотіла Лея.

— Ти його й не могла пам'ятати, — відповів Арден.

Вона обернулася.

— Звідки ти знаєш?

Арден не відповів одразу.

Лея побачила це.

Знову.

Цю паузу.

Це мовчання перед черговою правдою.

— Ти знову щось приховуєш.

— Леє...

— Ні.

Вона відпустила руку Каеля.

— Цього разу я хочу почути все.

Еліана підійшла ближче.

— Не тут.

— Чому?

— Бо ми не знаємо, що знаходиться по той бік.

Лея гірко всміхнулася.

— Ви ніколи не знаєте, що знаходиться по той бік. Але чомусь завжди знаєте, що мені не можна робити.

Еліана опустила очі.

Лея розвернулася й ступила за ворота.

Каель пішов за нею.

— Я не залишу тебе саму.

— Я й не просила.

Вони рушили коридором.

За кілька метрів позаду залишилися Арден, Еліана та Даріан.

Коли Лея озирнулася, побачила, що ворота почали повільно закриватися.

— Вони зачиняються!

Каель розвернувся.

— Ардене!

Арден кинувся вперед, але було вже пізно.

Між ними промайнула золота стіна.

Лея залишилася по той бік разом із Каелем.

— Чудово, — прошепотіла вона.

Каель озирнувся.

— Ми самі.

— Вперше це не звучить так страшно.

Вони рушили далі.

Коридор вивів їх до великої зали.

Посередині стояло крісло.

А на ньому сидів чоловік.

Лея зупинилася.

Чоловік підняв голову.

Він виглядав молодшим за Ардена, але в його очах була така давня втома, що Лея мимоволі затримала подих.

На його шиї висів срібний ланцюг.

На кінці — маленький чорний місяць.

— Ти...

Він усміхнувся.

— Нарешті.

Каель вихопив меч.

— Назвися.

Чоловік перевів погляд на нього.

— Ти не пам'ятаєш мене, Вартовий?

Каель завмер.

— Я не знаю тебе.

— Знаєш.

Чоловік підвівся.

— Просто тобі теж залишили лише ту частину пам'яті, яку вважали безпечною.

Лея відчула, як пальці холонуть.

— Хто ти?

Чоловік подивився прямо на неї.

— Мене звали Еріан.

Печатка в руці Леї здригнулася.

Вона зробила крок назад.

Перед очима промайнув образ.

Дитина.

Старий сад.

Каель стоїть біля неї.

А цей самий чоловік сидить на кам'яній лавці й читає їм книгу.

Лея різко притиснула пальці до скроні.

— Ні...

Каель підтримав її за лікоть.

— Що ти бачиш?

— Його.

Еріан не рухався.

— Ти пам'ятаєш.

— Я була тут.

— Так.

— Коли?

— До того, як твою пам'ять забрали.

Лея подивилася на нього.

— Хто ти для мене?

Чоловік довго мовчав.

— Це питання складніше, ніж ти думаєш.

— Відповідай.

Еріан повільно підійшов до неї.

Каель одразу став між ними.

— Не підходь.

Еріан зупинився.

— Ти завжди її захищав.

Каель насупився.

— Я тебе не знаю.

— А я пам'ятаю тебе маленьким.

Каель стиснув руків'я меча.

— Досить загадок.

— Ти хочеш правду?

— Так.

Еріан перевів погляд на Лею.

— Тоді запитай у неї.

— У мене?

— Саме так.

Він показав на Печатку.

— Вона вже почала повертати тобі пам'ять.

Лея подивилася на чорний метал.

— Що саме?

— Те, що ти сама попросила забути.

— Я вже знаю.

— Ні.

Еріан похитав головою.

— Ти знаєш лише чому.

Він підійшов до стіни.

Там висів старий портрет.

На ньому були зображені четверо людей.

Перша Хранителька.

Перший Вартовий.

Жінка, яку Лея не знала.

І чоловік із золотими очима.

Лея підійшла ближче.

— Хто вони?

Еріан відповів:

— Ті, хто уклав перший договір.

Каель розглядав портрет.

— Моя родина.

— Частково.

Еріан торкнувся зображення золотоко́го чоловіка.

— Це не предок Ноктарських.

Каель нахмурився.

— Тоді хто?

— Той, від кого почалася ваша кров.

Лея подивилася на Еріана.

— А четверта людина?

Еріан перевів погляд на неї.

— Твоя.

У Леї перехопило подих.

— Що?

— Ти думаєш, що твоя історія починається з Ардена?

Він похитав головою.

— Вона починається задовго до нього.

Лея відчула, як у грудях піднімається гнів.

— Я втомилася від цього.

Вона відступила від портрета.

— Усі говорять про мою кров. Про Хранительку. Про те, ким були мої предки. Але ніхто не говорить про те, ким була я.

Еріан мовчав.

— Я хочу знати не те, хто мене створив.

Лея підняла очі.

— Я хочу знати, хто мене любив.

Каель подивився на неї.

Вона продовжила:

— Моя мати стерла мою пам'ять. Мій батько приховував правду. Порожнеча каже, що пам'ятає мене краще за всіх. Тепер ти з'являєшся й кажеш, що теж знаєш мене.

Її голос затремтів.

— Але хто з вас хоча б раз запитав, чого хочу я?

Еріан повільно опустив голову.

— Ніхто.

Лея завмерла.

Вона не чекала такої відповіді.

— Чому?

— Бо всі боялися того, що ти можеш вибрати.

— Що?

Еріан підійшов до старого портрета.

— Ти могла відмовитися.

— Від чого?

— Від ролі Хранительки.

Лея мовчала.

Каель зробив крок до неї.

— Ти можеш?

— Можеш, — відповів Еріан.

Лея подивилася на Печатку.

— Тоді чому всі поводяться так, ніби я не маю вибору?

Еріан сумно всміхнувся.