Розділ 23. Ворота пам’яті

Сходи під палацом спускалися дедалі глибше.

Лея йшла першою, тримаючи Печатку перед собою. Її чорний метал пульсував золотим світлом, ніби відчував те, що чекало внизу. Каель тримався поруч, час від часу поглядаючи на темні проходи, що розходилися в різні боки.

За ними залишалися Арден, Еліана та Даріан.

Чим нижче вони спускалися, тим холоднішим ставав камінь.

— Ти теж це чуєш? — тихо запитала Лея.

Каель зупинився.

Десь попереду лунало рівномірне потріскування.

Наче хтось проводив пальцями по сухому листю.

— Так.

Лея зробила ще кілька кроків.

Потріскування перетворилося на шепіт.

Вона мимоволі притиснула Печатку до грудей.

— Воно говорить.

Каель поклав руку їй на плече.

— Не слухай.

— Я не можу не слухати.

Шепіт став чіткішим.

— Леє...

Вона завмерла.

Голос був жіночим.

Знайомим.

— Мамо?

Каель одразу схопив її за руку.

— Це може бути пастка.

Лея подивилася на нього.

— Я знаю.

Але все одно рушила далі.

Коридор закінчився величезною круглою залою.

У центрі стояли ворота.

Вони були зовсім не схожі на ті, які Лея бачила раніше.

Дві чорні кам'яні колони з'єднувала арка, вкрита золотими символами. Між ними не було дверей — лише гладка темна поверхня, яка нагадувала нерухому воду.

Перед воротами лежав старий кам'яний постамент.

Лея підійшла до нього.

На поверхні виднівся відбиток долоні.

Вона нахилилася.

— Тут хтось стояв.

Каель провів пальцями по краю постаменту.

— Не просто стояв.

Він показав на вирізані знаки.

— Тут залишили клятву.

Лея присіла.

Символи почали світитися.

Печатка в її руці відгукнулася.

На поверхні каменю з'явилися слова.

«Той, хто відкриє ворота, повинен пам'ятати, заради чого їх створили».

Лея прочитала напис уголос.

— Заради чого їх створили...

Вона підняла погляд на темну поверхню воріт.

— Ми думали, що вони були створені, щоб щось утримувати.

Каель підійшов ближче.

— А якщо це не так?

Лея торкнулася каменю.

Поверхня воріт здригнулася.

Перед ними виникло видіння.

Спочатку — світло.

Потім величезне місто.

Срібні вежі здіймалися над лісами, а над дахами пливли золоті символи. Люди й магічні істоти йшли вулицями, залишаючи за собою тонкі сліди світла.

Лея впізнала цей світ.

Вона вже бачила його по той бік воріт.

Але цього разу він виглядав інакше.

Щасливішим.

Цілим.

— Це було до Ноктара, — прошепотіла вона.

Каель не відповів.

Його погляд був прикутий до постатей, які з'явилися на площі.

Двоє людей стояли перед величезним сяючим колом.

Жінка тримала чорну Печатку.

Чоловік стояв поруч із нею.

На його грудях був знак, дуже схожий на герб Ноктарських.

Каель зробив крок уперед.

— Це Вартовий.

Лея подивилася на нього.

— Твій предок?

— Так.

Видіння змінилося.

Небо над містом стало чорним.

З-за горизонту насувалася темрява.

Але це була не Порожнеча.

Щось значно більше рухалося за нею.

Небо немов розривалося.

Срібні дерева гнулися під невидимим вітром.

Люди почали тікати.

Жінка-Хранителька підняла Печатку.

— Вони не замикали світ, — сказала Лея.

Каель дивився на видіння.

— Вони відгороджували його.

— Від чого?

Відповідь прийшла сама.

Темрява за воротами раптом сформувалася в силует.

Величезний.

Без обличчя.

Без очей.

Лея відчула, як Печатка нагрілася в її руці.

— Це не Порожнеча.

Каель дістав меч.

— Що тоді?

Силует нахилився до воріт.

І Лея почула голос.

Не гучний.

Але такий, що пройшов крізь кістки.

— Я пам'ятаю вас.

Вона відсахнулася.

Видіння обірвалося.

Темна поверхня воріт знову стала нерухомою.

— Що це було? — запитав Каель.

Лея повільно похитала головою.

— Не знаю.

Він підійшов до неї.

— Тоді не відкривай їх.

Лея подивилася на Печатку.

— Але ми повинні закрити ворота.

— Якщо ми не знаємо, що вони стримують, це може бути небезпечно.

— А якщо вони вже відкриваються?

Каель замовк.

У цей момент за їхніми спинами пролунали кроки.

Арден з'явився в проході.

— Не чіпайте їх.

Еліана була поруч.

— Вони не просто ворота.

Лея повернулася.

— Я вже зрозуміла.

Еліана підійшла до неї.

— Ні. Ти ще не зрозуміла головного.

Вона подивилася на Печатку.

— Перші ворота не ведуть у світ.

— Тоді куди?

Еліана відповіла:

— У пам'ять.

Лея відчула холод.

— У мою?

— У пам'ять самого світу.

Арден підійшов до арки.

— Саме тому Порожнеча боїться їх.

Він провів пальцями по старих символах.

— Вона може стирати спогади людей. Але тут зберігається пам'ять усього, що існувало до неї.

Каель нахмурився.

— І якщо вона отримає доступ?

— Вона зможе стерти не тільки людей.

Арден підняв очі.

— Вона зможе стерти саму історію.

Раптом поверхня воріт здригнулася.

На ній з'явилася тріщина.

Лея зробила крок уперед.

— Вони відкриваються.

Еліана схопила її за руку.

— Не зараз.

— Якщо я нічого не зроблю, вони відкриються самі.

— Тоді ми повинні знайти правильний спосіб.

Каель подивився на символи.

— Тут є ще один знак.

Він провів рукою вздовж нижньої частини арки.

Між старими написами проступив маленький символ.

Дві переплетені лінії.

Лея одразу впізнала його.

— Наш знак.

Золотий зв'язок між нею та Каелем засвітився.

Арка відповіла.

Гуркіт прокотився підземеллям.

— Відійдіть! — крикнув Арден.

Усі відступили.

Каміння посипалося зі стелі.

Поверхня воріт почала розходитися.