Розділ 20. Ім'я, яке вона забула

— Тепер ти нарешті згадаєш, чому сама попросила мене забрати твою пам'ять.

Голос розчинився в темряві, але його відлуння ще довго залишалося між руїнами.

Лея не рухалася.

Вона чула лише власне дихання.

Зв'язок із Каелем зник.

Печатка теж.

Здавалося, разом із ними зникла остання річ, яка могла її захистити.

Лея повільно оглянулася.

Сріблястий ліс щез.

Золоті руїни щезли.

Аеліри не було.

Навіть небо над головою стало чорним.

— Аеліро?

Відповіді не було.

Лея зробила кілька кроків уперед.

Під ногами замість каміння лежав тонкий шар чорного попелу.

Вона нахилилася й торкнулася його.

Попіл розсипався між пальцями.

— Де я?

— Там, де ти залишила себе.

Лея різко підняла голову.

Істота стояла неподалік.

Тепер вона не приховувалася в темряві.

Висока постать була майже людською, але її контури постійно змінювалися. То вона ставала схожою на чоловіка, то на жінку, то перетворювалася на щось, для чого Лея навіть не могла знайти назви.

Вона відступила.

— Ти сказав, що я сама попросила забрати мою пам'ять.

— Так.

— Навіщо?

Істота зробила крок до неї.

Лея не відступила.

— Я хочу знати правду.

— Ти впевнена?

— Так.

— Навіть якщо після цього вже не зможеш жити так, як раніше?

Лея стиснула руки.

— Я вже не живу так, як раніше.

Істота завмерла.

Потім простягнула руку.

— Тоді згадай.

Кінчики її пальців торкнулися чола Леї.

Світ зник.

Вона стояла посеред лісу.

Але була маленькою.

Їй було не більше шести років.

Лея впізнала це місце.

Сад біля будинку, де вона жила з матір'ю.

Тільки тепер усе виглядало інакше.

Мати стояла біля старої яблуні.

Перед нею був Арден.

Він виглядав молодшим.

А поруч із ним стояла Аеліра.

Лея сховалася за деревом.

— Вона вже бачить сни, — сказала Еліана.

Арден нахмурився.

— Що саме?

— Ворота.

Аеліра опустилася на коліно перед маленькою Леєю.

— Вона пам'ятає.

Еліана заплющила очі.

— Вона не повинна.

— Це вже не залежить від тебе.

Арден підійшов ближче.

— Ми можемо заблокувати спогади.

— Ні, — заперечила Еліана. — Блокування не допоможе.

— Тоді що?

Аеліра подивилася на неї.

— Вона повинна сама віддати їх.

Лея в минулому вийшла з-за дерева.

— Про що ви говорите?

Еліана різко повернулася.

— Леє!

Дівчинка побігла до матері.

— Я бачила сон.

Еліана присіла перед нею.

— Який?

— Там був чорний місяць.

Вона показала пальчиком на небо.

— І хлопчик.

Арден переглянувся з Аелірою.

— Який хлопчик? — обережно запитала Еліана.

— Золоті очі.

Лея в минулому усміхнулася.

— Він сказав, що мене чекатиме.

Серце дорослої Леї стислося.

Вона вже знала, про кого йдеться.

Каель.

Але видіння продовжувалося.

Тепер Лея стояла біля старого кам'яного кола.

Навпроти неї стояла Аеліра.

Маленька Лея плакала.

— Я не хочу забувати.

— Знаю.

— Я хочу пам'ятати маму.

— Ти пам'ятатимеш її.

— А тата?

— І його.

— А хлопчика?

Аеліра мовчала.

— Каеля?

Хранителька нарешті кивнула.

— Його теж.

Маленька Лея витерла сльози.

— Тоді я не хочу.

Аеліра присіла поруч.

— Якщо ти не забудеш, Порожнеча знайде тебе.

— А якщо я забуду?

— Вона не зможе.

— А коли я виросту?

— Тоді пам'ять повернеться.

Дівчинка подивилася на неї.

— Як?

— Коли ти сама будеш готова.

Лея похитала головою.

— А якщо я не захочу?

Аеліра сумно усміхнулася.

— Тоді ніхто не змусить тебе.

Дівчинка простягнула руку.

На її долоні з'явилося чорне полум'я із золотим краєм.

Аеліра накрила його своєю долонею.

Світло спалахнуло.

Маленька Лея заплющила очі.

— Я хочу забути.

Видіння розсипалося.

Лея впала на коліна.

Вона важко дихала.

— Це я...

Істота стояла навпроти.

— Так.

— Я сама це зробила.

— Так.

Лея підняла очі.

— Чому ти погодився?

— Бо ти попросила.

— Ти міг відмовити.

— Міг.

— Чому не відмовив?

Істота довго дивилася на неї.

— Бо колись я теж пам'ятав, що таке бути людиною.

Лея завмерла.

— Ти був людиною?

— Колись.

— Хто ти?

Істота не відповіла.

Натомість простягнула руку.

У її долоні з'явилася Печатка.

— Ти забула не лише минуле.

Лея подивилася на артефакт.

— Що ще?

— Причину, через яку ворота існують.

— Я вже знаю.

— Ні.

Істота наблизила Печатку до неї.

— Ти знаєш лише те, що показала тобі Аеліра.

— А що приховала?

— Твоє походження.

Лея насупилася.

— Я Вальден.

— Це лише ім'я.

— Я Хранителька.

— Це лише роль.

— Тоді хто я?

Істота поклала Печатку їй у долоню.

Світ навколо них здригнувся.

— Ти не народилася в Ноктарі.

Лея завмерла.

— Що?

— І не народилася у світі людей.

Вона дивилася на нього, не розуміючи.

— Тоді де?

Істота відповіла:

— Ти народилася між ними.

Печатка спалахнула.

Перед очима Леї з'явилося нове видіння.

Величезне дерево.

Його коріння проходило крізь два світи.

Одна половина була срібною.

Інша — чорною.

Між ними стояла Еліана.

Вона тримала немовля.

Лею.

А навпроти неї стояв чоловік, якого Лея ніколи не бачила.

Він мав золоті очі.

Але це був не Арден.

Лея затамувала подих.

— Хто це?

Істота відповіла:

— Той, хто дав тобі частину своєї крові.

— Мій батько?

— Ні.

Лея відчула, як усе всередині стислося.

— Тоді хто?