Розділ 19. Забута обіцянка

Лея не могла поворухнутися.

Тисячі золотих очей дивилися на неї з темряви, що розлилася між сріблястими деревами. Кожне з них відбивало її обличчя, але жодне не повторювало його точно.

Вона стиснула Печатку.

Нічого.

Артефакт залишався холодним.

— Ти сказала, що я вже була тут, — прошепотіла Лея.

Аеліра стояла за кілька кроків від неї. Її біла сукня ворушилася від вітру, хоча дерева навколо вже майже не рухалися.

— Так.

Лея повільно повернулася.

— І що я зробила?

Аеліра опустила погляд.

— Ти відкрила перші ворота.

Лея відчула, як у грудях щось стислося.

— Але я була ще ненародженою.

— Ти була частиною магії.

Темрява позаду істоти ворухнулася.

Один із золотих очей зник.

Потім другий.

Із темряви долинув низький шурхіт.

Лея зробила крок назад.

— Що це означає?

Аеліра швидко підійшла до неї й схопила за зап'ястя.

— Нам треба йти.

— Куди?

— До джерела.

— Я хочу знати правду.

— Дізнаєшся.

Аеліра потягнула її за собою.

Лея неохоче рушила.

Позаду них дерева почали чорніти одне за одним. Темрява рухалася швидше.

— Ти казала, що Порожнеча живиться страхом.

— Не лише страхом.

Аеліра перестрибнула через коріння дерева, що раптом вирвалося із землі, і потягнула Лею за собою.

— Вона живиться сумнівами.

Лея ледве втримала рівновагу.

— Тоді в мене для неї цілий бенкет.

Аеліра глянула на неї через плече.

— Саме тому вона й чекала на тебе.

Позаду пролунав гучний тріск.

Сріблясте дерево впало поперек дороги.

Аеліра різко зупинилася.

Темна хвиля вже була зовсім близько.

— Сюди!

Вона повернула вбік і побігла між деревами.

Лея рушила за нею.

Гілки били по плечах, сріблясте листя сипалося під ноги. Повітря стало густим, наче кожен вдих вимагав зусиль.

Попереду з'явилося світло.

Вони вибігли на кам'яний міст.

Під ним текла річка, але вода рухалася вгору, до неба.

Лея зупинилася.

— Це нормально?

Аеліра вже переходила міст.

— Тут немає нічого нормального.

За ними пролунав удар.

Міст здригнувся.

Лея озирнулася.

Темрява вже виходила з лісу.

Вона не бігла.

Просто наближалася.

Але все, чого торкалася, втрачало колір.

Лея побігла.

Камінь під ногами почав тріскатися.

— Швидше! — крикнула Аеліра.

Лея перестрибнула через тріщину.

Наступна з'явилася просто перед нею.

Вона ледь устигла зупинитися.

— Аеліро!

Хранителька розвернулася.

— Стрибай!

— Куди?!

— На інший бік!

Між двома частинами мосту вже утворилася прірва.

Лея подивилася вниз.

Знизу піднімався золотий туман.

Вона стиснула зуби й відштовхнулася.

На мить ноги втратили опору.

Потім вона впала на каміння іншого боку.

Аеліра схопила її за руку й підняла.

— Добре.

Лея важко дихала.

— Наступного разу попереджай раніше.

— Наступного разу може не бути.

Вони рушили далі.

За мостом стояли руїни міста.

Колись тут були високі будинки, але тепер від них залишилися лише золоті колони й уламки стін.

Лея провела пальцями по одному з них.

На камені проступили символи.

Вона впізнала їх.

— Це ті самі знаки, що в Ноктарі.

— Бо Ноктар побудували ті, хто вижив після падіння цього міста.

— Падіння?

Аеліра підняла голову.

— Порожнеча вже приходила сюди.

Лея забрала руку від колони.

— І ви її зупинили?

— Ні.

— Тоді як світ вижив?

Аеліра подивилася на неї.

— Ми віддали частину себе.

Лея насупилася.

— Що це означає?

Хранителька не встигла відповісти.

З руїн долинув металевий звук.

Аеліра миттєво вихопила тонкий срібний клинок.

— Відійди.

Лея відступила.

Між колонами щось рухалося.

Спочатку вона побачила тінь.

Потім силует.

Із руїн вийшла істота, схожа на людину.

На її шкірі світилися золоті лінії, а замість очей горіло біле світло.

Вона тримала в руках старий меч.

Аеліра стала перед Леєю.

— Не підходь.

Істота підняла меч.

— Вона повинна пройти.

— Ти знаєш закон.

— Закон змінився.

Аеліра зробила крок убік, прикриваючи Лею.

— Хто тебе послав?

Істота подивилася на Печатку.

— Вона.

Лея відчула, як артефакт знову нагрівся.

— Печатка?

Істота кивнула.

— Вона привела тебе сюди.

— Навіщо?

Істота опустила меч.

— Щоб ти згадала.

Раптом Печатка вирвалася з руки Леї.

Вона зависла в повітрі.

Золоте світло вдарило в землю.

Руїни навколо почали оживати.

Каміння піднімалося, з'єднуючись у стіни. Зламані колони поверталися на свої місця. На вулицях спалахували тисячі золотих вогнів.

Лея відступила.

Перед нею виникло місто таким, яким воно було колись.

Вона побачила людей.

Хранителів.

Дітей.

Магічних істот.

І серед них — себе.

Не дорослу.

Дитину.

Але дитина була не сама.

Поруч стояла Аеліра.

Істота, яка щойно вийшла з руїн, опустилася на одне коліно.

— Ти повернулася.

Лея дивилася на своє дитяче відображення.

— Це неможливо.

Аеліра підійшла ближче.

— Ти не бачиш відображення.

— Тоді що це?

— Спогад.

Лея зробила крок уперед.

Дитина в центрі вулиці підняла голову.

Її очі були золотими.

Лея впізнала їх.

Свої.

— Що я робила тут?

Аеліра мовчала.

Лея повернулася до неї.

— Скажи мені.

Хранителька нарешті відповіла:

— Ти була обрана першою.

— Для чого?

— Щоб стати мостом між двома світами.

Лея відчула холод.

— А Порожнеча?

— Вона хотіла пройти через тебе.

Дитина в спогаді раптом простягнула руку.