Розділ 18. Світ за воротами

Сходи закінчилися біля величезних кам'яних дверей.

Лея зупинилася перед ними.

Ворота були набагато старші за все, що вона бачила в Ноктарі. Їхня поверхня не була зроблена з металу чи каменю. Вона нагадувала застиглу ніч.

У центрі виднівся круглий знак.

Той самий, що світився на її долоні.

Лея підняла руку.

Печатка відреагувала миттєво.

Золоте світло пробігло по воротах тонкими лініями.

Десь усередині почувся глухий удар.

Наче за ними хтось постукав.

Лея завмерла.

Другий удар був тихішим.

Третій — майже лагідним.

— Я тут, — прошепотіла вона.

Ворота здригнулися.

А потім почали відчинятися.

Лея чекала побачити темряву.

Але за ними було світло.

Не яскраве сонячне світло.

М'яке золоте сяйво, що висіло в повітрі, наче саме небо випромінювало його.

Лея зробила крок уперед.

І світ змінився.

Вона опинилася посеред величезної долини.

Перед нею простягався ліс із високими сріблястими деревами. Їхнє листя нагадувало скло й тихо дзвеніло від вітру.

Між деревами текла прозора річка.

Над нею літали маленькі істоти з прозорими крилами.

Далі виднілися руїни міста.

Золоті вежі.

Мости, що зависали просто в повітрі.

Будинки, вкриті рослинами, які світилися зсередини.

Лея повільно озирнулася.

— Це неможливо.

Голос за її спиною відповів:

— Колись Ноктар виглядав так само.

Лея різко обернулася.

Перед нею стояла жінка.

Вона була одягнена в довгу білу сукню, а її темне волосся спадало нижче плечей.

На шиї висів медальйон із золотим каменем.

Лея одразу впізнала символ.

— Хто ви?

Жінка усміхнулася.

— Ти знаєш відповідь.

— Ні.

— Знаєш.

Вона зробила крок ближче.

— Ти бачила мене.

Лея напружилася.

— У видінні.

— Так.

— Ви перша Хранителька?

Жінка кивнула.

— Моє ім'я Аеліра.

Лея повторила його подумки.

— Ви створили ворота?

— Ні.

— Але ви їх охороняли.

— Так.

Лея подивилася на долину.

— Що це за місце?

Аеліра повернулася до руїн.

— Те, що залишилося від першого світу магії.

— Ноктара?

— Ні.

Вона похитала головою.

— Ноктар був лише відлунням цього світу.

Лея відчула холод.

— Тоді чому про нього ніхто не знає?

— Бо королі стерли цю історію.

— Навіщо?

Аеліра подивилася на неї.

— Щоб ніхто не знав, звідки насправді походить їхня сила.

Лея стиснула Печатку.

— Король використовує цю магію.

— Він намагається.

— А що дає її джерело?

Аеліра замовкла.

— Життя.

Лея не зрозуміла.

— Магія — це життя?

— Магія — це пам'ять.

Вона торкнулася дерева поруч.

Сріблясте листя засвітилися.

— Кожна істота залишає частину себе у світі. Кожна думка, кожне почуття, кожен вибір.

— І це стає магією?

— Так.

Лея подивилася на свої руки.

— Тоді що таке Порожнеча?

Усмішка Аеліри зникла.

— Те, що не пам'ятає.

— І тому вона хоче поглинути цей світ?

— Вона не хоче поглинути його.

— Тоді чого вона хоче?

Аеліра подивилася далеко за горизонт.

— Щоб усе забуло себе.

Лея відчула, як по спині пробіг холод.

— Істота, яка прийшла через Даріана...

— Лише її провідник.

— А справжня Порожнеча?

Аеліра не відповіла.

Замість цього вона подивилася на Печатку.

— Вона вже знає, що ти тут.

Лея обернулася.

За сріблястим лісом щось рухалося.

Величезна темна пляма ковзала між деревами.

— Вона прийшла за мною?

— Ні.

Аеліра подивилася на Лею.

— Вона прийшла за тим, що ти несеш у собі.

— Моєю кров'ю?

— Твоєю пам'яттю.

Лея насупилася.

— Якою пам'яттю?

Аеліра підійшла ближче.

— Пам'яттю тих, хто був до тебе.

— Я не пам'ятаю їх.

— Ти не повинна пам'ятати головою.

Вона поклала пальці на чоло Леї.

Перед очима спалахнуло світло.

Лея побачила десятки облич.

Жінки.

Чоловіки.

Діти.

Хранителі.

Усі вони стояли біля воріт.

І всі мали однаковий золотий знак.

— Це моя родина?

— Частина.

— Скільки їх було?

— Сотні.

— А чому я остання?

Аеліра відвела руку.

— Бо королі полювали на них.

Лея завмерла.

— Їх убивали?

— Більшість.

— Хто?

— Перший король Ноктара.

Лея відчула гнів.

— Отже, ця історія почалася набагато раніше.

— Так.

— А моя мати?

— Остання з тих, хто знав правду.

— А Арден?

— Останній, хто намагався зберегти її.

Лея опустила погляд.

Тепер вона розуміла, чому обоє так довго мовчали.

Вони боялися не її запитань.

Вони боялися того дня, коли вона отримає відповіді.

Раптом сріблясті дерева навколо почали темніти.

Аеліра різко підняла голову.

— Вона вже близько.

— Хто?

— Порожнеча.

Лея стиснула Печатку.

— Я можу зупинити її?

— Ні.

— Тоді навіщо я тут?

Аеліра подивилася їй прямо в очі.

— Щоб згадати.

— Що?

— Хто ти.

Земля під ногами здригнулася.

На горизонті з'явилася темна хвиля.

Вона рухалася просто на них.

Аеліра відступила.

— Коли вона прийде, не біжи.

— Що?

— Не ховайся.

— Чому?

— Бо вона харчується страхом.

Темрява наближалася.

Лея відчула, як Печатка нагрілася.

У її голові пролунав голос.

Не Каеля.

Не матері.

Її власний.

Ти вже була тут.

Лея заплющила очі.

І раптом побачила себе.

Не дев'ятнадцятирічною.

Дитиною.

Потім ще меншою.

Немовлям.

А потім — зовсім не людиною.

Перед її народженням.

Перед Еліаною.

Перед Арденом.

Вона побачила величезне золоте дерево.