Розділ 17. По той бік воріт

Чорний Місяць зникав.

Не згасав.

Саме зникав, ніби хтось повільно стирав його з неба.

Червоне світло згасало разом із ним, залишаючи після себе темряву, від якої Ноктар здавався чужим.

Лея стояла посеред тронної зали й тримала Печатку в руці.

Вона більше не відчувала її ваги.

Наче артефакт став частиною її самої.

— Що ти побачила? — повторив Арден.

Лея повільно підняла голову.

— Ворота.

— Це ми вже знаємо.

— Ні. Не ті ворота.

Арден насупився.

— Що ти маєш на увазі?

Лея подивилася на Еліану.

Мати стояла нерухомо.

— Вони були створені не для того, щоб щось утримувати всередині, — сказала Лея. — Вони утримували щось зовні.

У тронній залі стало тихо.

Король похитав головою.

— Це неможливо.

— Ви самі сказали, що не знаєте, що знаходиться по той бік.

— Я знаю достатньо.

— Ні.

Лея зробила крок до нього.

— Ви знали тільки те, що вам дозволили знати.

Король зблід.

Даріан подивився на неї з недовірою.

— Що ти побачила?

— Початок.

Вона стиснула Печатку.

— До Ноктара. До королів. До Хранителів.

Еліана тихо сказала:

— І що було там?

— Тиша.

Лея заплющила очі.

Перед нею знову з'явилося видіння.

Темне небо.

Чорні гори.

Безлюдна земля.

А посеред неї — величезні ворота.

Перед воротами стояла жінка.

Вона була одягнена в біле, але навколо її тіла рухалися золоті нитки магії.

У її руках була Печатка.

Лея знала цю жінку, хоча ніколи не бачила її.

Вона була першою Хранителькою.

Жінка поклала руку на ворота.

І сказала:

— Ми не закриваємо їх від тих, хто всередині.

Видіння змінилося.

За воротами не було чудовиськ.

Там був інший світ.

Світло.

Величезні дерева.

Міста, що світилися золотом.

Люди й істоти, які жили поруч із магією.

А далеко за ними — чорна лінія.

Щось рухалося за горизонтом.

Жінка повернулася до тих, хто стояв позаду неї.

— Ми закриваємо їх від нього.

Лея відкрила очі.

— Там був інший світ.

Арден дивився на неї.

— Який?

— Світ, із якого походить магія Ноктара.

Король похитнувся.

— Ні.

Лея повернулася до нього.

— Саме так.

— Ти не можеш цього знати.

— Печатка показала мені.

Король подивився на її руку.

Його обличчя змінилося.

— Тоді все набагато гірше, ніж я думав.

Еліана підійшла до Леї.

— Ти побачила того, хто був за горизонтом?

Лея кивнула.

— Так.

— Він бачив тебе?

— Так.

Еліана заплющила очі.

— Тоді часу майже не залишилося.

Даріан різко повернувся до неї.

— Що ти приховуєш?

— Те, що мала приховати ще від тебе.

— Кажи.

Еліана подивилася на нього.

— Істота, яка зараз стоїть перед нами, не є тим, від кого були створені ворота.

Даріан завмер.

— Що?

— Вона лише його частина.

Тінь за спиною Даріана здригнулася.

Істота вперше заговорила з ноткою роздратування:

— Ти говориш занадто багато.

Еліана стала перед Леєю.

— Тому що вона має право знати.

— Вона не готова.

— Ніхто не готовий до правди.

Істота повільно підняла руку.

Тіні на стінах почали рухатися.

Арден вихопив меч.

— Леє, назад!

Чорна хвиля прокотилася підлогою.

Арден устиг відштовхнути Лею вбік.

Удар припав на нього.

Він упав на коліна.

— Тату!

Лея кинулася до нього, але Еліана схопила її за руку.

— Не підходь!

— Він поранений!

— Це не звичайна атака.

Арден спробував підвестися.

На його плечі з'явився чорний слід.

Лея відчула знайомий холод.

Такий самий, як на руках Даріана.

— Воно заражає його.

Даріан подивився на Ардена.

— Так.

— Як зупинити?

Він мовчав.

— Даріане!

— Я не знаю.

— Ти пережив це.

— Саме тому я й знаю, що іноді його неможливо зупинити.

Лея стиснула Печатку.

Золоте світло огорнуло її руку.

Чорний слід на плечі Ардена почав відступати.

Даріан дивився на неї.

— Ти можеш його очистити.

— Як?

— Не знаю.

Лея опустилася поруч із батьком.

— Тоді просто повір мені.

Вона приклала долоню до його плеча.

Золоте світло посилилося.

Чорна пляма почала зникати.

Арден здригнувся.

— Леє...

— Тримайся.

— Не витрачай на мене силу.

— Я сама вирішу, на що її витрачати.

Чорна пляма зникла.

Арден важко видихнув.

Еліана дивилася на доньку зі сльозами на очах.

— Ти справді стала Хранителькою.

Лея підняла голову.

— Ні.

Вона подивилася на Печатку.

— Я стала собою.

Еліана ледь усміхнулася.

— Саме цього я й боялася найбільше.

— Чому?

— Бо ти не захочеш коритися нікому.

— Я не буду.

Раптом Каель увійшов у її свідомість.

Леє.

Вона одразу відчула його тривогу.

Я тут.

Я бачу ворота.

— Де?

Під палацом.

Лея завмерла.

Вони відкриваються.

— Я думала, що ритуал зупинився.

Він не зупинився. Він змінився.

— Як?

Тепер його проводить не король.

Лея подивилася на істоту.

— Хто?

Каель відповів:

Ти.

Лея застигла.

— Я?

Печатка використовує тебе як міст.

Вона подивилася на свою долоню.

Золотий знак уже світився майже білим.

— Як це зупинити?

Не знаю.

Лея відчула розчарування.

— Ти ж казав, що є інший шлях.

Є.

— Який?

Ти повинна сама відкрити ворота.

Вона завмерла.

— Але мама сказала не відкривати.

Вона сказала не відкривати їх Даріану.

Лея подивилася на матір.

— Мамо?