Розділ 12. Червоний Місяць

Перший удар пролунав над Ноктаром ще до того, як стих останній відгомін заклинання.

Гора здригнулася. Зі стелі підземелля посипався камінь, а чорне озеро перед Леєю здійнялося, наче під його поверхнею прокинулося щось величезне.

Арден схопив її за плечі й відвів убік.

— Не стій біля води.

— Що відбувається?

— Він почав.

— Король?

Арден кивнув.

Десь далеко, крізь товщу каменю, прокотився глухий звук. Він був схожий на удар величезного серця.

Раз.

Пауза.

Другий.

Лея відчула, як її медальйон нагрівся.

Третій удар змусив золотий знак на її долоні спалахнути.

— Він використовує мене, — прошепотіла вона.

— Саме тому ми повинні йти.

Арден повернувся до стародавньої книги. Її сторінки самі почали перегортатися під поривами невидимого вітру. Чорні літери на пожовклому пергаменті змінювалися, утворюючи нові рядки.

Лея підійшла ближче.

— Що там?

Арден провів пальцем по сторінці.

— Ритуал короля не відкриває ворота. Він змушує їх відповісти.

— Яка різниця?

— Величезна. Якщо ворота відкриє твоя кров добровільно, магія визнає тебе Хранителькою. Якщо їх зламають силою, те, що знаходиться за ними, отримає право перейти межу.

Лея відчула холод.

— Тобто король сам не знає, що випустить?

— Знає достатньо, щоб боятися. Але недостатньо, щоб зупинитися.

Даріан стояв біля озера й мовчки дивився на воду.

Лея перевела погляд на нього.

— Ти теж цього не знав?

Він не відповів одразу.

— Я знав, що ворота не можна відкривати без наслідків.

— Це не відповідь.

Даріан повільно повернувся.

— Я бачив те, що знаходиться по той бік.

Арден різко підняв меч.

— Не слухай його.

— Чому? — Лея не відвела погляду від Даріана. — Ти стільки років приховував від мене правду. Може, цього разу я хочу почути її від нього.

На обличчі Ардена промайнула тривога.

Даріан ледь усміхнувся.

— Нарешті ти ставиш правильні запитання.

— Що ти побачив?

Він підійшов до краю озера, але не торкнувся води.

— Не чудовисько. Не скарб. Не зброю.

Він подивився на Лею.

— Світ.

Навколо стало тихо.

— Який світ?

— Такий, яким Ноктар був до того, як королі вирішили, що магія належить їм.

Арден похитав головою.

— Це лише частина правди.

— А ти знаєш усю?

— Більше, ніж ти.

Даріан усміхнувся без радості.

— Саме тому ти досі боїшся.

Лея відчула, що вони знову починають сперечатися, і підняла руку.

— Досить.

Обидва замовкли.

— Моя мати за воротами. Король відкриває їх силою. І якщо ми нічого не зробимо, вони все одно відкриються.

Арден дивився на неї кілька секунд.

— Так.

— Тоді ми повинні дістатися до неї першими.

— Як?

Лея перевела погляд на озеро.

На його поверхні поступово проступав знак Чорного Місяця.

— Через ворота.

— Ні.

Голос Ардена прозвучав твердо.

— Ти сама чула Еліану. Вона сказала не відкривати їх.

— Вона сказала не слухати Даріана.

— І сказала не відкривати ворота.

— Вона не знала, що король зробить це замість мене.

Арден замовк.

Це була правда, яку він не міг заперечити.

Раптом у голові Леї пролунав голос Каеля.

Леє.

Вона заплющила очі.

Я чую тебе.

Король уже в тронній залі. Навколо нього члени Ради Тіней.

Лея побачила перед собою картину: величезна зала, чорні колони, десятки свічок, що горіли синім полум'ям. У центрі стояв король.

Перед ним на кам'яному підвищенні був вирізаний знак Чорного Місяця.

Кров стікала по його поверхні.

Каель стояв неподалік, скутий магічними ланцюгами.

— Каелю, що вони роблять?

Вони намагаються використати зв'язок між нашими кровними лініями.

— Тобто тебе теж?

Так.

Він підняв голову.

Навіть крізь магічний зв'язок Лея відчула його біль.

— Ти можеш вибратися?

Якщо ритуал зупиниться.

— Тоді я його зупиню.

Каель похитав головою.

Не ціною воріт.

— Якщо я нічого не зроблю, вони відкриються.

Є інший шлях.

Лея напружилася.

— Який?

Каель подивився кудись убік.

Під тронною залою є старий коридор. Він веде до місця, де колись зберігали печатку Хранителя.

Арден, почувши його через зв'язок, різко підняв голову.

— Печатка?

Лея відкрила очі.

— Ти знаєш, де вона?

— Знаю.

— Чому не сказав?

Арден гірко усміхнувся.

— Бо сподівався, що тобі ніколи не доведеться нею користуватися.

— Що вона робить?

— Може закрити ворота.

Даріан різко обернувся.

— Ні.

Вперше в його голосі прозвучав справжній страх.

Лея подивилася на нього.

— Чого ти боїшся?

Він зробив крок назад.

— Якщо печатка повернеться до Хранительки, ворота більше ніхто не відкриє.

— Саме цього я й хочу.

— Ти не розумієш!

— Тоді поясни.

Даріан дивився на неї, наче вперше не знав, що сказати.

— Якщо ти закриєш ворота, твоя мати залишиться там.

Лея завмерла.

Арден заплющив очі.

Вона відчула, як усередині все стискається.

Перед нею залишилося лише два шляхи.

Відкрити ворота й спробувати врятувати матір.

Або закрити їх і, можливо, втратити її назавжди.

Чорний Місяць за межами гори раптом став багряним.

Каміння під ногами затремтіло.

Здалеку долинув крик.

Потім ще один.

Ноктар почав руйнуватися.

Лея подивилася на Ардена.

— Де печатка?

— У палаці.

— Тоді нам треба повернутися.

— Туди зараз неможливо потрапити.

— Можливо, — тихо сказав Даріан.

Арден миттєво наставив на нього меч.

— Що ти задумав?

Даріан перевів погляд на Лею.

— Я знаю шлях.

— І чому ми повинні тобі вірити?