Розділ 9. Зв'язок крові

Коли Лея торкнулася чорної води, світ навколо неї змінився.

Вона вже не стояла в печері. Не бачила Ардена, кам'яної арки чи срібних вогників, що зависали над озером. Навіть власне тіло здавалося далеким, наче вона залишила його десь на березі, а сама провалилася у простір, де не існувало ні часу, ні відстані.

Перед нею простягалося безкрає небо.

Чорне, але не порожнє.

У ньому повільно оберталися тисячі золотих і срібних іскор, а посеред цієї темряви висів величезний місяць. Він був абсолютно чорним, проте навколо нього сяяло тонке золоте кільце.

Лея зробила крок.

Під ногами не було землі, але вона не падала.

— Де я?

Її голос розчинився в просторі.

— У місці, яке пам'ятає тебе.

Лея обернулася.

Позаду стояла її мати.

Не така, якою Лея бачила її востаннє.

Цього разу Еліана виглядала молодою, майже такою, як на портреті в палаці. На ній була довга темна сукня, прикрашена срібними нитками, а волосся спадало на плечі.

Лея підійшла ближче.

— Це справді ти?

— Не зовсім.

— Тоді хто?

Еліана сумно усміхнулася.

— Спогад. Частина мене, яку Чорний Місяць зберіг для тебе.

— Чому?

— Тому що деякі слова неможливо сказати живим.

Лея відчула, як у грудях стискається серце.

— Я знайшла батька.

Мати опустила очі.

— Знаю.

— Він живий.

— Знаю.

— Чому ти ніколи не сказала мені про нього?

— Тому що якби ти знала, ким він є, ти рано чи пізно почала б його шукати.

— І що було б?

— Ти прийшла б сюди набагато раніше, ніж мала.

Лея подивилася на чорний місяць.

— А що мало статися зараз?

Еліана підійшла до неї.

— Ти мала сама знайти шлях.

— Чому саме я?

— Бо ти остання Вальден.

Лея похитала головою.

— Це не відповідь.

— Ти хочеш знати, чому саме твоя кров має значення?

— Так.

Еліана торкнулася її долоні.

Перед очима Леї виникло видіння.

Вона побачила стародавній Ноктар.

Місто було зовсім іншим: світлішим, живішим, без чорних веж і тіней, що зараз ховалися між будинками.

Посеред площі стояли двоє людей.

Чоловік із золотими очима та жінка з бурштиновими.

Між ними сяяв чорний місяць.

— Це були перші Хранителі, — сказала Еліана. — Один походив із роду Вальденів, інший — із роду Ноктарських.

— Вони були разом?

— Вони були союзниками.

Видіння змінилося.

Двоє людей стояли перед величезними воротами.

За ними вирувала темрява.

— Що там?

— Те, чого Ноктар боїться більше за смерть.

— І що це?

Еліана не відповіла.

Видіння зникло.

— Ти повинна сама це побачити, коли будеш готова.

Лея відчула роздратування.

— Чому всі навколо мене говорять так, ніби я дитина?

— Тому що ти ще не знаєш, наскільки сильна.

— А якщо я не хочу бути сильною?

Еліана подивилася на неї з такою ніжністю, що Лея відчула біль.

— Тоді ти маєш право відмовитися.

— Справді?

— Так.

— Навіть якщо через це постраждає Ноктар?

Мати замовкла.

— Ось у чому пастка, Леє. Вони переконають тебе, що ти зобов'язана врятувати цей світ тільки тому, що народилася з певною кров'ю.

— А хіба це не так?

— Ні.

Еліана взяла її за обличчя.

— Ти не зброя.

Лея відчула, як сльози скочуються по щоках.

— Я просто хочу повернути маму.

— І тому ти повинна навчитися вибирати сама.

Світ навколо них почав тьмяніти.

— Зачекай!

Еліана відступила.

— Мамо!

— Запам'ятай одне.

— Що?

— Каель не твій ворог.

Лея застигла.

— Але ти сказала...

— Я сказала не довіряти йому.

— Яка різниця?

— Велика.

Її голос почав віддалятися.

— Не довіряй йому сліпо, але й не вважай ворогом тільки через його кров.

— Мамо!

Еліана зникла.

Перед Леєю залишився лише чорний місяць.

А потім пролунав інший голос.

Чоловічий.

— Вона нарешті сказала тобі правду.

Лея підняла голову.

Перед нею стояв Арден.

Але тепер його обличчя було іншим.

Воно змінювалося просто на очах.

То він здавався молодим, то старшим, то зовсім чужим.

— Ти теж частина цього видіння?

— Ні.

— Тоді як ти тут?

— Через тебе.

Лея відступила.

— Що це означає?

Арден подивився на її руки.

— Ти відкрила зв'язок.

— З ким?

Він відповів не одразу.

— З Каелем.

У палаці Каель упав на одне коліно.

Знак на його зап'ясті пульсував золотим світлом.

Король дивився на нього з виразом, якого Каель ніколи раніше не бачив.

Страх.

— Що ти зробив? — запитав король.

Каель важко дихав.

— Нічого.

— Вона активувала зв'язок.

Каель підняв голову.

— Про що ти говориш?

Король наблизився.

— Ти справді нічого не знав?

— Я не знаю, про що ти.

Король подивився на знак.

— Зв'язок між кров'ю Вальденів і Ноктарських.

Каель відчув, як у нього холонуть руки.

— Це неможливо.

— Ти думав, що твій батько випадково дозволив тобі бути поруч із нею?

Каель мовчав.

Король нахилився.

— Він готував тебе до цього ще до твого народження.

Каель різко підвівся.

— Брешеш.

— Хотів би я.

Король відступив.

— Твоя мати знала.

Каель стиснув кулаки.

— Не смій говорити про неї.

— Тоді запитай себе, чому вона так боялася Вальденів.

— Вона боялася тебе.

Король посміхнувся.

— Ти так думаєш?

Каель кинувся на нього.

Але між ними спалахнула чорна стіна.

Його відкинуло назад.

— Ти ніколи не зможеш мене перемогти, — сказав король.

Каель підвівся.

— Мені не потрібно тебе перемагати.

— Тоді що тобі потрібно?

Каель подивився на знак на руці.

— Дістатися до неї.

Лея знову відчула землю під ногами.