Розділ 7. Той, кого вона шукала

Лея не могла відвести погляду від чоловіка, який стояв на сходах.

Світло стародавніх свічок поступово огортало його постать, вириваючи з темряви окремі деталі: широкі плечі, чорний одяг, срібні застібки на плащі й темне волосся, в якому вже помітні були поодинокі пасма сивини. Його обличчя здавалося знайомим, хоча Лея ніколи не бачила його раніше.

Найбільше вражали очі.

Золоті, майже такі самі, як її власні.

Чоловік повільно спустився на кілька сходинок.

— Не підходь ближче, — сказала Лея, хоча голос видав її хвилювання.

Він зупинився.

— Ти маєш право боятися мене.

— Я не знаю, хто ти.

На його обличчі з'явився ледь помітний сум.

— Знаєш.

— Ти сказав, що ти мій батько.

— Я ним і є.

Лея відчула, як у грудях стислося серце.

Стільки років вона уявляла цю мить зовсім інакше. У дитинстві вона іноді запитувала матір, чому в інших дітей є батьки, а в неї — лише вона. Мати завжди знаходила різні пояснення, але ніколи не говорила правди.

Тепер правда стояла перед нею.

І чомусь це не принесло полегшення.

— Чому ти мене покинув?

Арден опустив погляд.

— Я не покидав тебе.

— Тоді чому тебе не було поруч?

— Тому що твоя мати зробила вибір, який урятував тобі життя.

— Вона сказала, що ти живий.

— Вона мала рацію.

— Вона сказала, що ти ховав мене від короля.

Арден кивнув.

— Від короля, від його людей і від тих, хто служить Чорному Місяцю.

Лея насупилася.

— Я думала, ти сам є його Хранителем.

— Був.

Він спустився ще на одну сходинку.

— Але Хранитель не означає господар. Я довго вважав, що зможу контролювати силу, яку мені передали, однак помилявся. Чорний Місяць не підкоряється людині. Він лише дозволяє їй користуватися частиною своєї сили, поки вважає це необхідним.

Лея мовчала, намагаючись скласти докупи все, що дізналася за останні години.

Ноктар.

Король.

Її мати.

Каель.

Батько, якого вона ніколи не бачила.

І сила, про яку навіть у цьому дивному світі говорили пошепки.

— Чому ти не прийшов за мною? — запитала вона.

Арден подивився їй просто в очі.

— Бо якби я наблизився до тебе, вони б знайшли тебе.

— Хто?

— Рада Тіней.

Лея здригнулася.

— Що це?

— Люди, які служать короні, але не підкоряються безпосередньо королю. Вони існували задовго до його правління і вважають, що кров Вальденів повинна бути використана для відкриття давніх воріт.

— Тих самих, про які ти говорив?

— Так.

— І що знаходиться за ними?

Арден на мить заплющив очі.

— Я не знаю.

— Ти ж Хранитель.

— Саме тому я знаю, наскільки небезпечно намагатися це з'ясувати.

Лея зробила крок ближче.

— А моя мати?

При згадці про Еліану його обличчя змінилося.

— Вона намагалася зупинити Раду.

— Де вона зараз?

Арден мовчав.

Лея відчула, як усередині знову піднімається тривога.

— Ти знаєш?

— Так.

— Тоді скажи.

— Вона була тут.

Лея завмерла.

— Коли?

— До тебе.

— Де вона?

Арден подивився кудись за її плече.

— Вона залишилася в палаці.

Лея відчула, як у неї холонуть руки.

— Але вона сказала мені, що її забрали.

— Вона хотіла, щоб ти так думала.

— Чому?

— Щоб ти не шукала її.

— Це не має сенсу.

— Має, якщо вона знала, що король використає тебе як приманку.

Лея повільно похитала головою.

— Я нічого не розумію.

— Тобі не потрібно зрозуміти все сьогодні.

— Мені потрібно зрозуміти, кому я можу довіряти.

Арден довго дивився на неї.

— Це правильне питання.

— І яка відповідь?

— Поки що нікому.

Лея згадала слова матері.

Не довіряй Каелю.

Вона відвела погляд.

— Каель знав тебе.

Арден кивнув.

— Я зустрічав його багато років тому.

— Він сказав, що ти попросив його знайти мене.

— Попросив.

— Чому тоді моя мати сказала мені не довіряти йому?

Арден не відповів одразу.

— Тому що Еліана знала те, чого не знає Каель.

— Що саме?

— Хто насправді стоїть за його родиною.

Лея відчула тривогу.

— Ти говориш про короля?

— Не тільки.

Раптом десь над ними пролунав глухий удар.

Арден миттєво підняв голову.

— Вони знайшли вхід.

— Королівська варта?

— Так.

— Але Каель...

Лея замовкла.

Вона згадала останнє, що чула перед тим, як брама зачинилася: його голос, крики, удари металу.

— Він залишився там.

Арден підійшов до неї.

— Він знав, на що йде.

— Він може загинути.

— Може.

Лея різко підняла голову.

— І ти просто так це кажеш?

— Я не хочу брехати тобі, донько.

— Тоді допоможи йому.

Арден дивився на неї кілька секунд.

— Якщо я відкрию браму зараз, сюди увійдуть усі, хто переслідує тебе.

— Тоді ми знайдемо інший шлях.

— Тут немає іншого шляху.

Лея поглянула на темні сходи.

— Тоді створимо його.

Арден несподівано усміхнувся.

Це була перша тепла емоція, яку вона побачила на його обличчі.

— Ти дуже схожа на свою матір.

— Вона теж сперечалася з тобою?

— Постійно.

Лея вперше за весь цей час ледь усміхнулася.

Але усмішка швидко зникла.

Бо медальйон на її шиї почав нагріватися.

Арден помітив це.

Його обличчя стало серйозним.

— Відійди від мене.

— Чому?

— Зараз.

Лея зробила крок назад.

Чорний камінь на медальйоні розколовся ще на одну тонку лінію.

Зсередини пробилося золотисте світло.

Арден зблід.

— Що сталося?

— Твоя кров прокидається.

— Я відчуваю це.

— Ні, Леє. Ти не розумієш.

Він подивився на медальйон.

— Це не просто магія.

Світло навколо них почало посилюватися.

Стіни затремтіли.