Розділ 6. По той бік брами

Темрява поглинула її.

Не поступово.

В одну мить.

Ще секунду тому Лея чула голос Каеля за спиною, шум лісу й далекі крики королівської варти. А потім усе зникло.

Тиша була настільки глибокою, що вона почула власне серцебиття.

Раз.

Другий.

Третій.

— Каелю?

Її голос розчинився в темряві.

Відповіді не було.

Лея обернулася.

Брама стояла за кілька кроків від неї.

Вона простягнула руку й торкнулася чорного каменю.

— Каелю!

Нічого.

Лея натиснула сильніше.

Камінь навіть не здригнувся.

— Відчинися!

Тиша.

Вона відступила.

— Чудово...

Голос затремтів.

— Просто чудово.

Вона залишилася сама.

Сама в невідомому місці, про яке не знала нічого, без Каеля, без зброї й без жодного уявлення, як повернутися назад.

Лея зробила глибокий вдих.

Потім ще один.

— Панікувати потім.

Вона повернулася.

Перед нею простягався довгий коридор.

І тільки тепер вона помітила, що він не був порожнім.

По обидва боки стояли високі кам'яні статуї.

Вони зображали людей у довгих плащах, із руками, складеними на грудях. На кожній статуї замість обличчя була гладка чорна поверхня.

Лея повільно пройшла повз першу.

Коли опинилася навпроти другої, їй здалося, що статуя повернула голову.

Вона зупинилася.

— Ні.

Подивилася ще раз.

Статуя була нерухома.

— Я просто втомилася.

Лея рушила далі.

За кілька кроків почула звук.

Шурхіт.

Вона різко озирнулася.

Нічого.

Потім шурхіт повторився.

Цього разу попереду.

Лея прискорила крок.

І раптом коридор позаду неї спалахнув червоним світлом.

Вона обернулася.

Удалині щось рухалося.

— Ні...

Темний силует ішов просто до неї.

Лея побігла.

Її кроки гулко відбивалися від стін.

Силует теж прискорився.

Вона завернула за ріг.

Перед нею були троє дверей.

Ліва.

Середня.

Права.

На кожних був різний знак.

На лівих — місяць.

На середніх — змія.

На правих — око.

Лея завмерла.

Позаду вже чувся тупіт.

Вона швидко підійшла до першої.

Замкнено.

До другої.

Замкнено.

До третьої.

Двері відчинилися самі.

Лея не стала думати.

Вона кинулася всередину.

Двері захлопнулися.

Щось ударило в них з іншого боку.

Раз.

Другий.

Третій.

Лея притиснулася спиною до стіни.

За дверима щось важко дихало.

Вона затулила рот долонею.

Тиша.

Потім один повільний скрегіт.

І все стихло.

Лея чекала.

Хвилину.

Другу.

Нарешті наважилася підняти голову.

Вона була в круглій кімнаті.

Посередині стояв кам'яний стіл.

На ньому лежала книга.

Стара.

Товста.

З чорною обкладинкою.

На ній був вирізаний той самий знак, який вона бачила на брамі.

Чорний Місяць.

Лея підійшла ближче.

Книга відкрилася сама.

Сторінки почали перегортатися.

Швидко.

Одна за одною.

Поки не зупинилися.

На першій сторінці був малюнок.

Лея завмерла.

Вона побачила себе.

Точніше — дівчину, яка була неймовірно схожа на неї.

Та сама форма обличчя.

Те саме темне волосся.

Ті самі бурштинові очі.

Але поруч стояла її мати.

Молода.

Зовсім молода.

І ще один чоловік.

Лея нахилилася над сторінкою.

Його обличчя було затерте чорною фарбою.

Вона торкнулася малюнка.

Книга різко спалахнула.

Лея відсмикнула руку.

На сторінці з'явилися слова.

Кров Вальденів відкриє шлях.

Нижче проступив другий рядок.

Кров Ноктарських відкриє двері.

А під ним:

А кров Хранителя вирішить, хто залишиться живим.

Лея перечитала напис.

— Хранителя...

У пам'яті одразу спливли слова Каеля.

Твій батько був Хранителем Чорного Місяця.

Вона перегорнула сторінку.

Там був список імен.

Перше було викреслене.

Друге теж.

Третє.

Четверте.

І нарешті останній рядок.

Арден Вальден.

Лея перестала дихати.

Її пальці затремтіли.

— Тато...

Ім'я прозвучало в порожній кімнаті.

У відповідь десь далеко пролунав глухий удар.

Лея підняла голову.

Ще один.

Наче хтось стукав у камінь.

А потім голос.

Чоловічий.

Дуже тихий.

— Леє...

Вона завмерла.

— Хто ти?

Тиша.

— Хто тут?

Голос пролунав знову.

— Не бійся мене.

Лея відступила.

— Де ти?

— Нижче.

Підлога під її ногами здригнулася.

У центрі кімнати відкрилася вузька щілина.

З неї вирвалося холодне повітря.

Лея підійшла ближче.

Внизу була сходова клітка.

Сходи спускалися в темряву.

Дуже глибоко.

— Ти там?

— Так.

— Ти Арден?

Довга пауза.

Потім:

— Так.

Лея відчула, як у грудях щось обірвалося.

Вона стільки років не знала навіть його імені.

А тепер він був десь під нею.

Живий.

— Я хочу тебе побачити.

— Не спускайся.

Лея насупилася.

— Чому?

— Бо ти ще не готова.

— Усі мені це кажуть!

Вона стиснула кулаки.

— Моя мати приховувала правду. Каель приховував правду. Король приховує правду. А тепер і ти?

У відповідь пролунало важке зітхання.

— Я приховував тебе. Не правду.

Лея застигла.

— Від кого?

— Від короля.

— Чому він мене боїться?

Тиша.

— Не він боїться тебе.

— Тоді хто?

Голос став ще тихішим.

— Те, що спить під Ноктаром.