Розділ 5. Та, що залишилася в дзеркалі

— Біжи.

Голос Каеля прозвучав зовсім поруч.

Лея ще секунду дивилася в дзеркало.

Її мати стояла там.

Така сама, якою вона була на портреті. Молодша, ніж Лея пам'ятала її останніми роками. Волосся спадало на плечі, а в очах застигла тривога.

Вона знову приклала палець до губ.

Мовчи.

А потім зображення зникло.

Залишилося лише її власне відображення.

— Леє!

Вона обернулася.

Каель уже був біля сходів.

— Вони майже тут.

— Я бачила її.

— Кого?

— Маму.

— Де?

— У дзеркалі.

Каель на мить завмер.

— Вона щось сказала?

— Ні. Показала, щоб я мовчала.

Його погляд став настороженим.

— Тоді мовчи.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Вони побігли сходами вниз.

За спиною загриміли двері.

— Перевірити всі кімнати!

— Вони в західному крилі!

— Не дайте їм втекти!

Каель різко звернув у вузький коридор.

Лея ледве встигала за ним.

— Куди ми йдемо?

— Є старий вихід із палацу.

— А якщо він охороняється?

— Тоді доведеться придумати щось інше.

Вони спустилися ще на один поверх.

Тут було темніше.

Свічки на стінах майже згасли, а повітря стало вологим і холодним.

Каель зупинився біля кам'яної стіни.

— Відійди.

Він приклав долоню до каменю.

Срібний символ на його руці спалахнув.

Стіна здригнулася.

Але не відчинилася.

Каель насупився.

— Що не так? — прошепотіла Лея.

— Захист змінили.

— Тобто?

— Король знав, що я поведу тебе сюди.

— І що тепер?

Зверху почувся тупіт.

Каель витяг меч.

— Тепер нам доведеться пройти через них.

Лея відчула, як серце забилося швидше.

— Я не вмію битися.

— І не повинна.

— Тоді що я можу зробити?

Каель подивився на неї.

— Ти можеш використовувати свою магію.

— Я не знаю як.

— Твоя кров знає.

— Це дуже погана відповідь.

— Згоден.

Перший вартовий з'явився на сходах.

За ним ще двоє.

— Принц Каель! Відійдіть від дівчини!

Каель підняв меч.

— Я не дозволю вам її забрати.

— Це наказ короля.

— Тоді передайте йому, що я його не виконав.

Вартові рушили вперед.

Лея відступила.

Один із них підняв руку.

У повітрі спалахнули темні нитки магії.

Вони рвонули в її бік.

Лея інстинктивно підняла руки.

Навколо неї спалахнуло золоте світло.

Темна магія розсипалася іскрами.

Усі завмерли.

Лея сама дивилася на свої руки.

Між пальцями палахкотіло полум'я.

Не червоне.

Не помаранчеве.

Чорне.

А навколо нього світилася тонка золота облямівка.

Один із вартових прошепотів:

— Чорне полум'я...

Інший відступив.

— Це неможливо.

Каель теж дивився на неї.

Але в його погляді не було здивування.

Лея це помітила.

— Ти знав.

— Не зовсім.

— Ти знав, що я можу це зробити.

— Я підозрював.

— Ти весь час тільки й робиш, що підозрюєш!

Каель ледь усміхнувся.

— Зараз не найкращий момент для сварки.

Лея майже відповіла, але вартовий знову атакував.

Цього разу вона не думала.

Полум'я саме вирвалося вперед.

Ударна хвиля відкинула трьох чоловіків до стіни.

Лея задихнулася.

Полум'я згасло.

— Що я зробила?..

Каель підійшов до неї.

— Ти їх не вбила.

— Я могла?

— Могла.

Він подивився їй просто в очі.

— Але не зробила цього.

Лея відчула дивне полегшення.

Потім почула голос.

Тихий.

Зовсім близько.

— Леє...

Вона повернула голову.

На стіні перед нею з'явилася тонка золота лінія.

Вона повторювала контур дверей.

— Каелю.

— Я бачу.

Лінія засвітилася.

Камінь розійшовся.

За ним відкрився вузький прохід.

Каель швидко підняв меч і зайшов усередину.

— Сюди.

Вони пройшли.

Стіна за ними зімкнулася.

Прохід був настільки вузьким, що Лея кілька разів зачіпала плечем холодний камінь.

Вони йшли мовчки.

Попереду Каель освітлював шлях маленьким синім вогником.

Через кілька хвилин Лея не витримала.

— Ти знав мого батька?

Каель продовжував іти.

— Так.

Вона зупинилася.

Він теж зупинився.

— Ти сказав, що не знаєш його.

— Я сказав, що не знаю, де він.

— Це не те саме.

Каель повільно повернувся.

— Його звали Арден.

Лея завмерла.

Ім'я прозвучало так просто, що від цього стало ще страшніше.

— Арден...

Вона повторила його пошепки.

Наче вперше отримала частину власної історії.

— Він був не просто людиною, Леє.

— Хто він?

Каель опустив очі.

— Хранитель.

— Чого?

— Чорного Місяця.

Лея відчула холод уздовж спини.

— Того самого, про який усі говорять?

— Так.

— Що це означає?

— Чорний Місяць — не просто небесне явище. Це джерело давньої магії. Магії, яку ніхто не зміг повністю підкорити.

— А мій батько?

— Він був одним із тих, хто мав право її захищати.

— Чому тоді король його боїться?

Каель мовчав.

— Каелю.

— Тому що твій батько відмовився віддати йому те, що король хотів отримати.

— Що саме?

— Тебе.

Лея застигла.

— Мене?

— Ще до твого народження.

Вона відчула, як стискається горло.

— Чому?

— Тому що за старим пророцтвом кров Вальденів могла відкрити те, що було поховане під Ноктаром.

— Що?

Каель подивився на неї.

— Ворота.

— Які ворота?

— Я не знаю.

— Ти знову не договорюєш.

— Бо я не хочу брехати.

Вперше його голос прозвучав зовсім інакше.

Без холодності.

Без звичної впевненості.

Просто чесно.

— Я сам не знаю всієї правди.

Лея дивилася на нього кілька секунд.