Розділ 4. Голос із минулого

— Не довіряй Каелю.

Голос її матері згас так само раптово, як і з'явився.

Лея завмерла.

Кілька секунд вона просто стояла, притиснувши пальці до медальйона, ніби могла змусити камінь заговорити знову.

— Ти це чула? — прошепотіла вона.

Каель не відповів.

Його обличчя стало непроникним.

— Каелю?

— Так.

— Це була моя мати.

— Я знаю.

Лея різко відсмикнула руку.

— Звідки?

Він подивився на неї.

— Тому що цей медальйон не просто зберігає спогади.

— А що він робить?

— Він може зберігати голоси.

— Ти знав?

— Я здогадувався.

— Ти здогадувався?!

Її голос відбився від кам'яних стін.

Каель озирнувся на темний коридор.

— Тихіше.

— Ні. Більше я не буду тихою.

Лея зробила крок до нього.

— Усе моє життя мене ховали від правди. Мати не розповідала мені, хто я. Ти знав більше, ніж казав. Король знає мого батька. А тепер моя мати через якийсь камінь говорить мені, що тобі не можна довіряти.

Вона вдихнула.

— То скажи мені хоча б одну правду.

Каель дивився на неї довго.

— Я не знаю, чому вона сказала це.

— Але?

— Але твоя мати не довіряла королівській родині.

— Чому?

— Тому що колись саме корона змусила її тікати.

Лея відчула холод.

— Тікати від кого?

— Від мого батька.

Вони рушили далі.

Цього разу Каель ішов повільніше.

Західне крило палацу виявилося майже порожнім. На відміну від центральної частини, тут не горіли свічки, не було варти й не чулося голосів придворних.

Здавалося, що ця частина замку давно перестала належати живим.

Пил лежав на підвіконнях.

Старі картини були накриті темною тканиною.

На стінах виднілися подряпини, ніби хтось колись намагався вибратися крізь камінь.

— Тут ніхто не живе? — запитала Лея.

— Уже багато років.

— А моя мати?

Каель зупинився.

— Вона жила тут до свого відходу.

— Скільки років тому?

— Двадцять.

Лея повернулася до нього.

— Двадцять?

— Так.

— Але мені дев'ятнадцять.

— Я знаю.

— Тоді як вона могла жити тут двадцять років тому?

Каель не відповів одразу.

Лея відчула, як усередині наростає тривога.

— Каелю.

— Твоя мати залишила Ноктар незадовго до твого народження.

— Тоді чому ти сказав, що вона жила тут двадцять років тому?

— Тому що після її втечі ніхто не заходив до її кімнати.

Він поклав руку на стару металеву ручку.

— Доки не з'явилася ти.

Двері відчинилися.

Лея переступила поріг.

І одразу зрозуміла, що ця кімната не була покинута.

На столі лежала засохла квітка.

На полиці стояли книги.

Біля вікна — крісло.

А на стіні висів портрет молодої жінки.

Лея підійшла ближче.

Вона впізнала її миттєво.

— Мама...

На картині її мати була зовсім молодою.

Її довге темне волосся було зібране на потилиці, а на шиї висів той самий медальйон.

Але поруч із нею стояв чоловік.

Лея завмерла.

Високий.

Темноволосий.

З незвичайно світлими очима.

На його грудях був знак, якого вона ніколи раніше не бачила: чорний місяць, перетятий срібним лезом.

— Хто це?

Каель підійшов ближче.

Його обличчя змінилося.

— Не знаю.

Лея повернулася до нього.

— Ти брешеш.

— Ні.

— Ти щойно зблід.

— Бо я бачив цей знак раніше.

— Де?

Каель мовчав.

Лея знову подивилася на портрет.

— Це мій батько?

Він не відповів.

І цього разу мовчання було достатньо.

Лея відступила.

— Ти знав.

— Я підозрював.

— Ти знав!

— Леє...

— Не називай мене так!

Вона різко повернулася до портрета.

— Чому ніхто не хоче сказати мені правду?

Каель стиснув щелепи.

— Тому що правда про твого батька може знищити тебе.

— А брехня вже майже знищила моє життя.

Він опустив погляд.

На кілька секунд між ними запала тиша.

Потім Лея помітила щось дивне.

На картині між її матір'ю та чоловіком було вирізане маленьке слово.

Вона провела пальцями по полотну.

— Тут щось написано.

Каель нахилився.

На зворотному боці рами були ледь помітні символи.

— Стародавня мова.

— Ти можеш прочитати?

— Так.

Він провів пальцем по напису.

— «Кров пам'ятає те, що забуває розум».

Лея відчула, як медальйон знову нагрівся.

— Є ще щось.

Каель придивився.

Його голос став тихішим.

— «Коли донька повернеться, двері відкриються».

У ту саму мить у дальній стіні пролунав глухий удар.

Лея здригнулася.

— Що це?

Каель витяг меч.

— Відійди.

Другий удар.

Кам'яна стіна здригнулася.

На поверхні проступила тонка чорна лінія.

Вона розросталася, утворюючи контури дверей.

— Я нічого не роблю, — прошепотіла Лея.

— Я знаю.

Третій удар.

Двері відчинилися самі.

За ними була темна кімната.

На її підлозі світилися сині символи.

У центрі стояв кам'яний постамент.

А на ньому лежав предмет, який Лея впізнала одразу.

Срібна каблучка.

Її мати ніколи не знімала її.

— Вона була на її руці в день, коли зникла, — сказала Лея.

Каель дивився на каблучку.

— Тоді це означає, що вона хотіла, щоб ти її знайшла.

Лея обережно підійшла.

— Як?

— Не знаю.

Вона простягнула руку.

— Леє, не треба.

Але було вже пізно.

Її пальці торкнулися каблучки.

Світло спалахнуло.

Кімната зникла.

Лея стояла посеред лісу.

Не Ноктарського.

І не людського.

Навколо неї падав сніг.

Попереду стояла її мати.

Молода.

Перелякана.

Вона тримала маленьку дитину на руках.

Лею.

— Ти повинна забрати її, — сказала мати комусь за кадром.