Розділ 3. Палац тіней

— Король.

Одне слово пролунало тихо, але Лея відчула його майже фізично.

Каель стояв поруч, не зводячи погляду з високої вежі. Червоне світло на її вершині повільно згасало, залишаючи після себе лише тонку багряну смугу в нічному тумані.

— Він знає, що я тут? — запитала Лея.

— Так.

— І що він зробить?

Каель нарешті подивився на неї.

У його золотих очах більше не було тієї холодної впевненості, яку вона бачила раніше. На мить там промайнуло щось інше. Напруження. Можливо, страх.

— Це залежить від того, чи знає він, ким ти стала.

Лея насупилася.

— Ким я стала?

— Не починай.

— Ти сам сказав, що моя мати мала стати королевою. Ти привів мене сюди, сказав, що моє справжнє прізвище Вальден, а тепер говориш загадками. Я маю право знати, що відбувається.

Каель мовчав кілька секунд.

Навколо них Ноктар жив своїм нічним життям. На чорних вулицях спалахували сині вогники. За вікнами високих будинків рухалися силуети. Десь далеко пролунав дзвін, глухий і протяжний, наче його ударили під землею.

Лея мимоволі здригнулася.

— Що це?

— Сигнал тривоги.

— Через мене?

— Через кров, яку ти носиш.

Вона подивилася на нього.

— Вальденів?

— Саме так.

Каель рушив уперед.

— Іди за мною.

— Куди?

— До палацу.

Лея зупинилася.

Перед ними, за кількома рядами темних будинків, здіймався замок.

Він був набагато більшим, ніж їй здалося спочатку. Чорні вежі врізалися у хмари, а їхні шпилі світилися тонкими срібними лініями. На стінах не було прапорів. Лише величезний герб — чорна корона, навколо якої обвивалася срібна змія.

Лея впізнала символ.

Вона бачила його на плащі Каеля.

— Це герб вашої родини?

— Так.

— Ноктарські?

Каель кивнув.

— І королівські.

Вони перейшли міст.

Під ногами Лея відчула дивну вібрацію. Чорне скло підошвою було теплим, хоча повітря ставало дедалі холоднішим.

Вона глянула вниз.

У глибині мосту рухалося щось схоже на тіні.

— Там хтось є?

— Не дивись.

— Чому?

— Просто не дивись.

Лея все одно подивилася.

На мить їй здалося, що під прозорою товщею чорного скла пропливло людське обличчя.

Жіноче.

Очі були широко розплющені.

А губи беззвучно ворушилися.

Лея різко відвернулася.

— Що це було?

Каель не відповів.

— Каелю.

— Не зараз.

— Я бачила...

— Я знаю, що ти бачила.

Його голос став жорстким.

Лея замовкла.

Вони дійшли до воріт.

Двоє вартових у чорних обладунках схрестили списи.

— Принц Каель.

Один із них поглянув на Лею.

Його обличчя змінилося.

— Вальден...

Каель зробив крок уперед.

— Відчиняйте.

— Але наказ короля...

— Я знаю про наказ.

— Нам заборонено впускати її без дозволу.

Каель повільно підняв голову.

— Тоді передай королю, що його син привів її сам.

Вартовий зблід.

Ворота відчинилися.

Лея пройшла всередину.

І вперше відчула, що Ноктар не просто дивиться на неї.

Він її впізнає.

Палац був ще страшнішим зсередини.

Високі стелі губилися в темряві. На стінах висіли портрети людей у старовинному одязі. Їхні обличчя здавалися надто живими, а очі ніби стежили за кожним кроком Леї.

На підлозі лежав темний мармур із тонкими срібними прожилками.

— Тут холодно, — прошепотіла вона.

— Палац пам'ятає тих, хто в ньому помер.

Лея зупинилася.

— Що?

Каель навіть не озирнувся.

— Нічого.

— Ти щойно сказав...

— Не все, що почуєш у Ноктарі, варто розуміти буквально.

— А що варто?

Він повернувся до неї.

— Те, що ти відчуєш сама.

Лея хотіла відповісти, але в кінці коридору почулися кроки.

Повільні.

Важкі.

Каель миттєво напружився.

— Стій біля мене.

— Хто це?

— Король.

І тоді вона побачила його.

Чоловік вийшов із тіні.

Високий, сивочолий, у довгому чорному одязі. На його плечах лежала темна мантія, застебнута срібною застібкою у формі змії.

Його очі були майже такими самими золотими, як у Каеля.

Але в них не було тепла.

Король подивився на Лею.

Спочатку на її обличчя.

Потім на медальйон.

Його погляд завмер.

— Ні...

Слово прозвучало майже нечутно.

Каель став перед Леєю.

— Батьку.

Король не відповів.

Він дивився лише на медальйон.

— Де ти його взяла?

Лея торкнулася холодного срібла.

— Він належав моїй матері.

Король зблід.

Вперше вона побачила на його обличчі справжню емоцію.

Не гнів.

Страх.

— Твоя мати... — прошепотів він.

Каель різко перебив:

— Вона була викрадена.

Король перевів погляд на сина.

— Ким?

— Ми ще не знаємо.

— Ти привів її сюди, не знаючи?

— Вона не могла залишатися у людському світі.

Король зробив кілька кроків до Леї.

Каель одразу поклав руку на руків'я меча.

— Не наближайтеся.

Король зупинився.

На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.

— Ти захищаєш її?

— Так.

— Як колись захищав її батька?

Лея завмерла.

Каель теж.

У коридорі стало так тихо, що вона почула власне дихання.

— Ви знали мого батька? — запитала вона.

Король подивився прямо їй в очі.

— Я знав його краще, ніж хотів би.

— Хто він?

Король мовчав.

— Скажіть мені.

— Лея, — тихо промовив Каель.

Але вона не відступила.

— Я все життя жила, не знаючи навіть його імені. Моя мати зникла. Я опинилася в королівстві, про існування якого не знала до сьогодні. І тепер ви стоїте переді мною й кажете, що знали мого батька.

Її голос затремтів.

— Я хочу правду.

Король довго дивився на неї.

Потім його погляд знову опустився на медальйон.

— Ти ще не готова.