Розділ 2. За межею

Розділ 2. За межею

Каель не сказав більше ні слова.

Він лише взяв Лею за руку й повів до сходів.

Його долоня була холодною, але хватка залишалася впевненою. У коридорі панувала напівтемрява, а світло з її кімнати тремтіло на стінах, наче полум'я свічки ось-ось мало згаснути.

— Куди ми йдемо? — тихо запитала Лея.

— До місця, де вони не зможуть нас знайти.

— А моя мама?

Каель на мить зупинився.

— Саме тому ми й повинні поспішати.

Вони спустилися на перший поверх. Двері до кухні залишилися відчиненими, і Лея мимоволі поглянула всередину.

Її чашка все ще стояла на столі.

Книга лежала там само.

Усе виглядало так, ніби звичайне життя просто зупинилося посеред ночі.

Лея хотіла забрати телефон, але Каель похитав головою.

— Не бери його.

— Чому?

— Він може стати маяком.

— Маяком для кого?

— Для тих, хто шукає тебе.

Лея недовірливо подивилася на нього.

— Ти розумієш, що ще годину тому я вважала найбільшою проблемою те, що завтра мені потрібно йти на роботу?

Каель ледь помітно всміхнувся.

— Зараз у тебе значно серйозніша проблема.

— Дуже заспокоює.

Вони вийшли через задні двері.

Холодне повітря одразу огорнуло Лею. Дощ припинився, але сад залишався мокрим, а земля прилипала до взуття. Вона озирнулася на будинок.

У вікні її кімнати все ще горіло світло.

Їй раптом стало моторошно від думки, що вона може більше ніколи сюди не повернутися.

— Ми повернемося? — запитала вона.

Каель подивився на будинок.

— Не знаю.

Від його відповіді стало ще гірше.

Вони рушили стежкою через сад.

Лея весь час озиралася. Їй здавалося, що за деревами хтось рухається, але щоразу, коли вона вдивлялася в темряву, бачила лише мокрі гілки.

— Скільки ти знав про мене? — запитала вона.

— Достатньо.

— Це не відповідь.

— Я знав твоє ім'я. Знав, де ти живеш. Знав, хто твоя мати.

— І хто мій батько?

Каель промовчав.

Лея зупинилася.

— Ти знову мовчиш.

Він повернувся до неї.

— Твій батько — причина, через яку ти зараз у небезпеці.

— Тоді розкажи.

— Не тут.

— Чому?

— Тому що стінами можна користуватися не лише для того, щоб тримати людей усередині.

Лея нахмурилася.

— Що це означає?

— У Ноктарі навіть камінь може слухати.

Вона хотіла запитати ще щось, але Каель раптом підняв руку.

— Тихо.

Він дивився в бік лісу.

Лея прислухалася.

Спочатку нічого не почула.

Потім — тріск гілки.

Десь далеко.

Ще один.

Каель дістав меч.

— Вони близько.

— Скільки їх?

— Не знаю.

— Це дуже погана відповідь.

— Інших у мене немає.

Він повів її до старої кам'яної стіни, яка відділяла сад від лісу.

— Що ми тут робимо?

Каель поклав долоню на один із каменів.

На поверхні з'явився срібний символ.

Той самий, який Лея бачила на його плащі.

Каміння почало світитися.

Перед ними повітря затремтіло.

Спочатку Лея подумала, що це просто туман.

Але туман почав закручуватися, утворюючи темний овальний отвір.

За ним не було нічого.

Лише чорна глибина, у якій мерехтіли крихітні золоті точки.

— Це портал? — прошепотіла вона.

— Так.

— І ти очікуєш, що я просто в нього зайду?

— Ні.

Каель простягнув руку.

— Я очікую, що ти мені довіришся хоча б на кілька секунд.

З лісу долинув голос.

— Вони тут!

Лея більше не вагалася.

Вона взяла його руку.

Світ навколо розчинився.

Перше, що вона відчула, — холод.

Друге — запах.

Не дощу.

Не мокрого листя.

Повітря пахло димом, хвоєю і чимось солодким, схожим на запах квітів, яких Лея ніколи раніше не зустрічала.

Вона розплющила очі.

Каель стояв поруч.

А перед ними був інший світ.

Лея не могла вимовити жодного слова.

На горизонті здіймалися темні гори, вершини яких губилися в тумані. Між ними текла широка річка, поверхня якої світилася блідо-срібним світлом.

Над річкою висів міст.

Він був неймовірно тонким і виглядав так, наче його вирізали з одного шматка чорного скла.

А за мостом стояло місто.

Ноктар.

Високі шпилі, темні вежі, кам'яні будинки з гострими дахами. У вікнах горіли сотні вогнів, а над усім містом височів замок.

Він був настільки великим, що Лея спочатку подумала, ніби перед нею ціла гора.

— Це неможливо, — прошепотіла вона.

— Для твого світу — можливо.

Каель подивився на неї.

— Для цього — ні.

Лея зробила кілька кроків уперед.

Навколо них росли дерева з майже чорним листям. На гілках світилися маленькі блакитні квіти, а в повітрі плавали крихітні золоті частинки.

— Що це?

— Ліхтарники.

— Вони живі?

— Так.

Одна світла істота сіла Леї на плече.

Вона завмерла.

Маленька істота була схожа на метелика, але мала прозорі крила, всередині яких мерехтіли золоті жилки.

Лея усміхнулася.

Вперше за цю ніч.

— Вона гарна.

— Не торкайся.

Лея відразу забрала руку.

— Чому?

— Вони кусаються.

— Чудово.

Каель тихо засміявся.

Це був перший раз, коли Лея почула його сміх.

Він виявився зовсім не таким, яким вона його уявляла.

Теплим.

Майже звичайним.

На мить він перестав бути загадковим принцом і став просто молодим чоловіком, який стояв поруч із нею в незнайомому світі.

А потім він знову став серйозним.

— Нам потрібно йти.

Вони рушили до мосту.

Чим ближче Лея підходила до міста, тим більше людей бачила навколо.

Вони були схожі на звичайних людей, але багато хто мав незвичайні очі: срібні, фіолетові, золоті.

Деякі розмовляли між собою, але замовкали, коли бачили Каеля.

А коли помічали Лею, починали перешіптуватися.

— Хто це?

— Вона повернулася?

— Невже це...