КРОВ ЧОРНОГО МІСЯЦЯ Розділ 1. Три удари

Перший удар у вікно пролунав о другій тринадцять ночі.

Леї Вальден було дев'ятнадцять років, і за все своє життя вона жодного разу не прокидалася від стуку у вікно. Її кімната розташовувалася на другому поверсі старого будинку, а під самим вікном росла лише висока яблуня, гілки якої навіть у сильний вітер не діставали до скла.

Тому першою її думкою була не цікавість, а тривога.

Лея лежала нерухомо, вдивляючись у темряву, і намагалася зрозуміти, чи справді почула звук. За вікном тихо шелестів осінній дощ, а вітер гойдав мокре листя яблуні. У кімнаті пахло лавандою, старими книжками й воском від свічки, яку вона забула загасити перед сном.

Вона провела рукою по довгому темно-каштановому волоссю, яке розсипалося по плечах, і сіла на ліжку.

Лея була невисокою, стрункою дівчиною з блідою шкірою, виразними темними бровами та незвичайними бурштиновими очима. Мама часто жартувала, що саме очі видали її походження ще до того, як Лея сама дізналася про його існування.

Про походження.

Про батька.

Про минуле, про яке в їхньому домі не говорили.

Лея натягнула на плечі темний вовняний кардиган і прислухалася.

Тук.

Цього разу вона точно почула.

Дівчина повільно встала.

— Напевно, гілка, — прошепотіла вона, хоча сама не вірила власним словам.

Вона підійшла до вікна й відсунула штору.

На вулиці панувала тиха осіння ніч. Дощ майже припинився, а мокрі дахи сусідніх будинків відбивали тьмяне світло місяця. Єдиний ліхтар біля хвіртки час від часу миготів, занурюючи сад у темряву.

Лея нахилилася ближче до скла.

Нікого.

Тоді пролунав третій удар.

Тук. Тук. Тук.

Вона різко відступила.

На склі залишився відбиток долоні.

Він був із зовнішнього боку.

Лея кілька секунд просто дивилася на нього, не здатна пояснити побачене. Потім її погляд перемістився на двері кімнати.

— Мамо?

Відповіді не було.

Це здалося дивним.

Мати Леї спала на першому поверсі, і зазвичай після першого ж звуку прокидалася. Вона мала дуже легкий сон, особливо останні кілька місяців.

Лея відчинила двері й вийшла в коридор.

— Мамо?

Будинок мовчав.

Вона спустилася сходами, тримаючись рукою за холодні дерев'яні поручні. На кухні горіло світло, хоча мати завжди вимикала його перед сном.

Двері були відчинені.

Лея заглянула всередину.

На столі стояла чашка чаю. Пара над нею вже майже зникла, але напій залишався теплим. Поруч лежала відкрита книга, а біля неї — окуляри матері.

Лея відчула, як напружуються плечі.

— Мамо?

Вона підійшла до чашки й торкнулася її пальцями.

Тепла.

Отже, мати була тут зовсім недавно.

На плиті стояв недоторканий чайник. Біля раковини лежав рушник, а на спинці стільця висів мамин темно-синій кардиган.

Усе виглядало звичайно.

Надто звичайно.

Лея перевірила ванну, спальню, комору й навіть маленьку кімнату, яку вони використовували для зберігання старих речей. Мами ніде не було.

Вона повернулася на кухню й помітила, що задні двері будинку прочинені.

Лея підійшла до них.

На ґанку лежали мамині домашні капці.

Поряд — сліди.

Два ряди слідів вели від дверей до саду.

Лея відразу впізнала мамині черевики за характерним візерунком підошви.

Але дивним було інше.

Сліди йшли тільки в один бік.

Назад їх не було.

— Ні...

Лея вийшла на ґанок.

Холодне повітря вдарило в обличчя. Вона озирнулася на сад, на мокру доріжку, що губилася між деревами, і раптом помітила біля старої яблуні щось темне.

Шарф.

Мамин.

Лея кинулася до нього.

Вона підняла тканину й одразу відчула запах знайомих парфумів.

На одному кінці шарфа виднілася тонка смужка темного попелу.

Лея стиснула його в руках.

Тепер вона вже не думала, що мама просто вийшла прогулятися.

Щось сталося.

Вона повернулася до будинку й побігла нагору.

Саме там на неї чекала друга дивна річ.

Двері до її кімнати були відчинені.

Лея чітко пам'ятала, що перед сном зачинила їх.

Вона зайшла всередину й одразу помітила розбите дзеркало. Тріщина проходила від самого верхнього краю донизу, перетинаючи її відображення.

На підлозі лежав невеликий срібний медальйон.

Лея впізнала його.

У дитинстві вона вже бачила цю прикрасу. Мати зберігала її в маленькій дерев'яній скриньці й ніколи не дозволяла доньці торкатися.

Одного разу, коли Леї було сім, вона прокинулася посеред ночі й побачила матір біля вікна. Та тримала медальйон у руці й плакала.

Коли мати помітила доньку, то вперше за все життя підвищила на неї голос.

«Ніколи не чіпай його, Леє».

Тепер медальйон лежав просто перед нею.

Лея присіла й підняла його.

Камінь у центрі був чорним, але всередині нього ніби рухалася крихітна золота іскра.

— Що ти від мене приховувала, мамо?..

Вона провела пальцем по холодному металу.

У ту саму мить полум'я свічки згасло.

Кімната занурилася в темряву.

А потім медальйон нагрівся.

Лея відсмикнула руку, але було пізно.

Чорне полум'я вирвалося з каменю й розлилося по кімнаті. Воно не палило меблі, не залишало слідів на дереві й навіть не відкидало звичайної тіні. Здавалося, що вогонь складався з самої темряви.

Лея притиснулася спиною до стіни.

Їй хотілося закричати, але голос зник.

У полум'ї почулися шепоти.

Спочатку вони були схожі на шум вітру, проте поступово один голос став виразнішим.

Жіночим.

— Леє...

Дівчина завмерла.

— Хто ви?

— Якщо ти чуєш мене, значить, вони вже знають.

— Хто?

Полум'я здригнулося.

— Не довіряй короні.

Лея не встигла поставити наступне питання.

Вогонь згас.

У кімнаті залишився лише запах диму.

І чоловічий голос позаду:

— Ти не повинна була торкатися медальйона.