3 Глава Таміла

Їду на зустріч новому життю, у мене аж мурахи по тілу. В  поєднуються суперечливі почуття. З одного боку шкода покидати рідне місто, адже тут я народилася, провела своє дитинство, вчилася, працювала, зрештою, зустріла своє хоч і не щасливе, але кохання. В Сумах залишились мої друзі та рідні, за якими я вже сумую. В мене є багато друзів, але немає якоїсь найкращої подруги, з якою я б змогла ділитися своїми таємницями, радитися та довіряти.
З родичів у мене є лише татова рідна сестра з сім’єю. Мої бабуся та дідусь по татовій лінії померли, тому ближчих за тітку родичів в Сумах не залишилося.  
З іншого боку, я хочу щось змінити в своєму житті. Якщо б я залишилась, то згадка про зраду Саші переслідувала би мене на кожному кроці, надто багато місць в Сумах асоціюються з ним. Можливо, з часом, я не буду так болісно сприймати це, проте зараз моя сердечна рана надто свіжа і кровоточить. 
Мій шлях на Закарпаття буде цікавим та пізнавальним, адже проїжджатиму різні міста і села Центральної та Західної України. Наша країна така красива та багатогранна, у кожній місцевості свої традиції та особливий колорит.
 Я цілісінький день їхала, лише зупинялася на заправках, щоб випити кави та перекусити. Зупинку на ніч я зробила в місті Рівне. Зняла номер у невеличкому мотелі. Повечеряла і прийняла душ, приємно було поніжитися під теплими струменями води. Довго не засиджуюся, а відразу лягаю спати, адже завтра на мене знову чекає дорога. 
Прокинулась з самого ранку, поснідала і рушила в дорогу. Я добре відпочила і повна сил. На вулиці чудова осіння погода. Люблю, коли тепло, але вже не так спекотно, як влітку. До місця призначення мені ще їхати шість годин, я вже вся в передчутті.
По дорозі зателефонувала до мами, адже разом з татом хвилюються за мене. Я повідомила її, що вже на пів дорозі до Закарпаття
- То ти що, взяла собі відпустку на роботі? – запитала мама.
- Ні, я звільнилася, - чесно призналася я і розповіла про причини такого рішення.
- Я відчувала, що щось не те, - промовила мама, - але не хотіла думати про погане. Проте, мені здається, що ти поспішила, коли ось так все кинула і поїхала світ за очі. Ти ж не знаєш, що там на тебе чекає.
- Не знаю, але я хочу спробувати нове життя, - кажу я.
- Ти ще така молода, а вже так говориш, ніби тобі купа років, - розсміялася мама. – Проте роби так, як тобі добре, ми з татом у всьому тебе підтримаємо.
- Дякую, я ціную все, що ви для мене робите, - кажу.
- Бережи себе, доню. Коли приїдеш, то обов’язково зателефонуй, - попросила мама.
- Домовились, - пообіцяла і попрощалася з мамою.
Вчора до мене телефонував Саша, але я не відповідала на його дзвінки. А потім, щоб зайвий раз не страждати, то взяла і заблокувала його номер. Я ще не готова з ним розмовляти. До того ж, думаю, що він і так зрозумів усе, то нехай робить висновки. 
Коли минула село Нижні Ворота, то зателефонувала до пані Марії та попередила, що вже скоро приїду.
- Добре, чекатиму на вас.
Їду і милуюся неймовірною природою Закарпаття. Гори вкриті листяним лісом, що заворожує палітрою кольорів. Невеличкі доглянуті будиночки, копиці сіна, все просякнуте затишком і чимось таким рідним.
Востаннє я була на Закарпатті дуже давно. Я була ще маленькою, тому нічого не розуміла, проте тепер все змінилося. Родинне коріння сильніше за будь-яку відстань. Час, кілометри і роки не стерли з пам’яті любов до рідної землі. Сподіваюсь, що я буду жити щасливо і вже не зазнаю болю та образ.
Заїхала в село і навігатор повів мене за вказаною адресою. Будинок дядька знаходиться на краю села, тому маю можливість все тут роздивитися. Оглядаюся навколо і милуюся мальовничою місцевістю. Під’їхала під глухі металеві ворота, прикрашені кованкою. Невже це тут? З-за воріт видніється двоповерховий будинок. Мені погано видно, але з того, що я бачу, то здається, що це якийсь міні-замок. Дах вкритий червоною черепицею, аркоподібні вікна. Виходжу з авто і натискаю дзвінок на хвіртці. Через декілька хвилин до мене вийшла жінка.
- Ви, пані Марія? – запитую я, глянувши на жінку.
Вона невисокого зросту, середньої тілобудови. Волосся з сивиною, заплетене в акуратну косу. Обличчя добре з виразними яскраво-світлими очима. На вигляд я б дала їй років шістдесят, хоча можу і помилятися. 
- Це я, а ви Таміла?
- Так, - кивнула я.
- Рада знайомству, - обійняла мене жінка. Мене трохи здивував такий прояв емоцій, та приємно, що на мене чекали. - Зараз я відчиню ворота і ви зможете заїхати на подвір’я.
Повертаюся до автомобіля. Перед мною відчинилися ворота і я просто ахнула від побаченого. Попереду розташований красивий будинок. Не даремно я подумала, що це замок, бо саме так і було. По передніх боках будинку дві шпилясті вежі, оброслі вічнозеленим плющем. Вхід в будинок прикрашають колони, що підтримують балкон. Я проїхала по широкій, мощеній бруківкою, алеї. По боках алеї ростуть пишні кущі троянд. Виходжу з машини і вдихаю їхній солодко-терпкий аромат.
- Ходімо до будинку, - запросила мене Марія.
Ми зайшли у просторе фойє, бо коридором назвати це просторе приміщення просто не повертається язик. Підлога вкрита світлою плиткою з фігурним орнаментом. Стіни пофарбовані у світло-пастельні тони. Через великі вікна сюди потрапляє багато світла і від цього враження від краси будинку ще більше посилюється.
В центрі розміщені широкі дерев’яні сходи на другий поверх, а по праву та по ліву сторони є двері. 
- Давайте я вам усе тут покажу, - промовила Марія, помітивши мій захоплений погляд. 
- Можна? – запитую я. Для мене усе тут нове та цікаве.
- Звісно, це ж ваш будинок, - усміхнулася щирою посмішкою вона. 
Я ніяк не можу повірити, що цей замок скоро буде моїм. В мене є багато запитань до жінки, але це почекає, адже мені дуже цікаво познайомитися з своїм новим помешканням. 
Нашу екскурсію ми розпочали з першого поверху і зайшли у двері з правої сторони.
- Тут кухня, - промовила Марія і пропустила мене першою до середини.
Простора кухня поділена на дві зони. Робоча частина обладнана новітньою технікою та усім необхідним кухонним начинням. Їдальня від робочої зони відділялася барною стійкою. Тут стояв овальний стіл з чотирма кріслами. 
Під сходами двоє дверей. Я відразу їх не помітила, коли зайшла. За першими дверима туалет з душовою кабіною, а за другими - невеличка пральня кімната з пральною та сушильною машинами, дошкою для прасування з праскою та шафка з чистими рушниками і постільною білизною.
З лівої сторони знаходиться велика і світла вітальня. По середині красується великий дубовий стіл з дванадцятьма різьбленими кріслами. В кутку біля каміну я помітила чорне піаніно.
- Мій дядько вмів грати на піаніно? – запитую я, підходячи до інструменту.
- Так, він чудово грав, - замріяно сказала Марія. – Сам навчився. Іван був талановитим та працелюбним.   
Підіймаю кришку на піаніно і граю декілька акордів своєї улюбленої мелодії.
- Ви також вмієте грати? – здивувалася Марія. 
- Так, я закінчила музичну школу по класу фортепіано, - кивнула я. 
- Неймовірно! – сплеснула в долоні вона. – Я рада, що інструмент не буде просто так тут стояти без діла.
- Так, іноді я гратиму на ньому, адже дуже люблю музику.
З вітальні через скляні двері виходжу на криту терасу із задньої сторони будинку. Перед мною розкинувся великий сад. Вже вечір, тому переношу прогулянку садом на завтра. 
Піднімаюся з Марією на другий поверх. Тут знаходяться три спальні, ванна кімната і кабінет.
- Ви також тут живете? – поцікавилася я, коли Марія показала мені свою кімнату.
- Так…, - знітилась Марія. – Я допомагала пану Івану по дому. Прибирала та варила їжу, тому він дозволив мені тут жити. Проте, якщо ви проти, то…
- Ні, я не заперечую, - перебила її я, і посміхнувшись, додала: - Навпаки, дуже цьому рада. Будинок великий, тому самій жити тут трохи лячно.
- Дякую вам, - зраділа Марія.
- Звертайтесь до мене на «ти», а то мені якось незручно, - промовила я і запитала: - З двору я помітила дві вежі, а де до них вхід?
- Так, - посміхнулася Марія. – Цей будинок з секретом. Вхід до однієї вежі є з вітальні. Він замаскований, тому відразу його важно помітити. В самій вежі є кручені сходи, що ведуть ось в цю кімнату, - кивнула Марія, - ходімо покажу.
    Ми зайшли в саму крайню кімнату, яка мені найбільше сподобалась.
- А можна це буде моя кімната? – запитала я.
- Ну звісно, це ж твій будинок, - посміхнулася Марія і продовжила: – Вхід в другу вежу є на кухні. Через нього можна піднятися в кабінет. Інколи твій дядько довго засиджувався там з документами, тому любив сходити сходами просто на кухню, щоб щось попоїсти серед ночі.
- Добре продумано, - засміялася я. 
Повечерявши, я прийняла душ і лягла спати. Розпаковувати речей не стала, бо дуже втомилася. Зранку я прокинулась з чудовим настроєм. Марія на сніданок приготувала сирники з медом і сметаною. М-м-м, смакота! Мені трохи незручно, що вона все сама робить по дому. Я хотіла їй допомогти, проте Марія заспокоїла мене та сказала, що для неї це дрібниці і приємні клопоти. Головне те, що в неї є дах над головою. Я ще не мала нагоди розпитати її про те, як вона познайомилася з дядьком і чи є в неї рідня, проте на все свій час. 
Після сніданку розпакувала та порозкладала свої речі по місцях. Потім вирішила прогулятися садом і роздивитися, що знаходиться за будинком. Вийшла через веранду на вулицю. Вранішнє повітря трохи холодне, але ранок обіцяє чудову погоду на цілий день. В саду всі дерева посаджені рівненькими рядами, тому йдеш, немов алеєю. Тут росте багато фруктових дерев та кущів. З саду я вийшла на невеличку поляну, з якої починається виноградник. Вчора за вечерею мені Марія розповіла, що на цей виноградник є багато охочих, які бажають його собі придбати. Проте я вирішила залишити виноградник собі. Може це мій шанс почати нове життя і зайнятися своєю справою. Я по професії еколог, тому, в загальному, маю розуміння з чим матиму справу. 
Йду між кущами винограду і в далині помітила якогось чоловіка. Цікаво, хто це, і що він робить на моїй землі? Швидко направляюся до нього.      
- Ей! Що ви тут робите? – запитую. 
Цей незнайомець мені геть не сподобався. Від нього так і віє якоюсь небезпекою. Виявляється, що він чекав на мій приїзд, бо має для мене ділову пропозицію. Я відразу зрозуміла в чому справа. Цей Нестор, а саме так його звати, захотів викупити все майно, що мені заповів дядько. Я категорично відмовила йому. Схоже, що він не сподівався на відмову. Його чорні очі так і метали в мене громи та блискавки, хоча і намагався говорити зі мною спокійно, та мене не проведеш. Такий неприємний тип! 
Нестор пішов геть злий і розчарований моєю відмовою. Не хотіла би я мати ворога в його особі. Таке враження, що він ні перед чим не зупиниться в досягненні своєї мети. Сподіваюся, що мої виноградники не стали його ціллю. Надіюся, що він більше не з’явиться і наші дороги з ним ніколи не перетнуться. Я вирішила залишитися тут надовго, якщо не на все.