1 Глава Таміла

                                                     У тихому місці, де пахне вином,

                                             Здавалося все мені рідним, 

                                                                     Не думала я, що проллється там кров,

                                                             Затьмарять усе таємниці та біди…

                                                              Як виплутатися з круговерті невдач?

                                             Залишусь живою чи згину?

                                                  Захоплює все невідомий багач.

                                            Як втояти, де взяти сили?

                                                                  (Оксана Грицина)

- Алло, слухаю? – промовила я, відповідаючи невідомому абоненту.

- Добрий день… Це Соколова Таміла? – чую жіночий голос.

- Так, з ким я розмовляю?

- Ви мене не знаєте, але я маю для вас важливе послання, - промовила незнайомка. – Ваш дядько Іван з Закарпаття помер і залишив вам спадок…

- Який дядько? Що за спадок? Я нічого не розумію… Це якийсь жарт? – дивуюся я. – Хто це телефонує?

- Мене звати Марія, я доглядала за вашим дядьком…, - розгубилася жінка. – Три місяці тому ваш дядько помер, але перед смертю написав заповіт і просив повідомити вас про те, що залишає вам усе своє майно.

Згадую всю свою родину на Західній Україні. Я вже і забула, що там залишились якісь мамині родичі. Я народилася і все своє життя прожила в Сумах. Моя мама родом з Закарпаття. Після закінчення школи вона вступила в Сумський державний педагогічний університет. Саме тут мама познайомилася з своїм майбутнім чоловіком і моїм батьком, корінним сумчанином. Після одруження батьки залишились жити в Сумах.

Ми дуже рідко їздили в гості до маминих рідних на Закарпаття. Бабуся з дідусем не могли вибачити мамі те, що вона подалася так далеко і залишила їх самих. Мамині батьки вже давно померли і я думала, що окрім них в мами більше не має родини на Заході. Мабуть я все таки помилилася.

- А можете мені сказати прізвище дядька? – прошу я в пані Марії. Можливо жінка помилилася, тому мушу все вияснити в мами.

- Так звісно, його прізвище Белей, - сказала вона і додала: - Белей Іван Миколайович.

Я домовилася з Марією, що все виясню і обов’язково їй  зателефоную. В мене зараз і так складний період в житті, а тут ще додалися нові проблеми. Хоча, можливо, це вихід з ситуації, хтозна…

Мої батьки вже три роки живуть за кордоном. Вони виїхали в Іспанію, коли мені виповнилося двадцять років. Вирішили змінити місце роботи і проживання. «Ти вже зовсім доросла, доню, - сказала тоді мама. – А ми з татом хочемо трохи пожити для себе і тобі допомогти. А з нашими мізерними зарплатами цього не зробиш».

Батьки добре влаштувалися і працюють в якогось багатія на віллі. Мають там свій невеличкий будиночок і їм цього досить. Мама прибирає та готує, а тато доглядає за квітником та садом. Минулого літа я їздила до них в гості на декілька днів. Головне, що їм подобається їхня робота. Я рада, що хоч моїм батькам добре живеться і вони усім задоволенні, адже про себе я такого сказати не можу.

Мені лише двадцять три роки, а в моєму житті вже повний розгардіяш. Більшою мірою у всьому винна я сама. Проте, що зроблено, те зроблено і не має чого нарікати, краще рухатися вперед. Можливо доля усміхнеться мені і подарує шанс розпочати все з початку.

- Привіт, мамо! – зателефонувала я. – Як справи?

- Добре, якраз з татом обідаємо, - пояснила вона.

- Смачного вам, - кажу я і запитую: - Скажи, тобі відоме прізвище Белей?

- Белей? – задумалась мама. – Таке прізвище є у мого двоюрідного брата Івана, а що трапилося?

Переповідаю мамі розмову з пані Марією і розповідаю про можливий спадок від дядька.

- Дивно, я думала, що він вже давно помер, бо був набагато старшим за мене, - каже мама. – То що він тобі заповів?

- Сама не знаю, пані Марія сказала, що все своє майно, - пояснюю я. – А хто його знає, що то за майно…

- Іван був заможним чоловіком, але дуже скупим. Ми з ним мало спілкувалися через цю його жадібність. Він тому і не одружився, бо боявся, щоб жінка не забрала собі його статків. Схоже, що він на старості подобрішав, чи що?

- Мені взагалі дивно, чому він саме мені усе заповів?

- Хтозна, - промовила мама. – Зрештою, у нього немає інших родичів. То що робитимеш?

- Поїду в розвідку, все таки цікаво, що це за спадок такий, - відповіла я.

Після розмови з мамою я зателефонувала до пані Марії та підтвердила, що Белей Іван Миколайович справді мій дядько. Жінка сказала, що в спадок дяько залишив мені свій будинок та землю. Це вже цікаво!

- То ви приїдете до нас? – з надією запитала вона і додала: - Шкода, якщо все пропаде.