Епiлог 3.

Епілог 3.

Записки з-під гілки сливи
(з рукопису майстра Сейрі, мандрівного філософа з Краю Тіней)

Кажуть, що є місце, де слово має коріння.
Де звук росте з тиші, а дерево — з погляду.
Я був там. Двадцять літ тому.
Мене не кликали — але дорога сама повела мене.

Там жила Вона з Піснею.

Її ім’я не записане у моєму сувої, бо воно не потребує повторення.
Коли я вперше побачив її, вона стояла між двома вишнями, обтяженими квітами.
Її руки нічого не тримали. Але я бачив, як із повітря плететься звук. Як зі спокою народжується дихання.

Місцеві називали те місце Садом. Але це було не місце.
Це був стан.

---

Я жив серед них сім днів.
На шостий — вона заговорила до мене.
Запитала: «Чи ти колись мовчав так глибоко, що почув, як камінь згадує воду?»

Я відповів:
«У нашій традиції ми вчимо, що дерево не знає себе, поки не вкрите снігом.»

Вона усміхнулася.

І того вечора я почув Пісню, що не мала ні мови, ні кордонів. Вона торкнулась не вух — а самих стін свідомості.

---

Перед тим як піти, я залишив записку під чашею, з якої вона пила чай. У ній було п’ять рядків, старовинна форма, яку ми називаємо ута — вака:

> Серед тиші звук
падає, мов пелюстка,
на серце просте.
Вона не говорить вже,
але світ — і є її голос.

Коли я повернувся через двадцять років — її вже не було.
Але квіти знали її ім’я.
Гілки дерева тягнулися так само, як її пальці.
І дитина, що сиділа під сакурою, раптом прошепотіла:

> «Пісня… ще дихає.»

---

У нашій країні ми віримо:
той, хто здатен відмовитись від свого імені,
може стати легендою.

І Вона — не зникла. Вона просто виросла корінням у світ.

Бо Сад Слова —
не сад.

Це напрямок дихання.
Це вміння мовчати разом.

І якщо ти читаєш це —
ти вже там.

🌿